Це коротке довге життя. Ірина Бондарук

і консерви. Словом, багато їжі. Діти ще довго його виглядали, та більше не бачили ніколи. Десь за місяць з квартири вийшла Ліда, одягнена по-дорожньому, з речами, і її вони теж більше ніколи не бачили. І лише трохи згодом їм переповіла ту сумну й незвичайну історію Лідина сусідка – старенька бабуся.

      …Востаннє офіцер прийшов, щоб попрощатися з Лідою перед від’їздом на фронт. Приніс їй квиток, документи, перепустку до Німеччини, адресу своїх батьків, їхнє фото і сказав: «Коли ти приїдеш і покажеш цю світлину, вони приймуть тебе. Я їм про все написав. Обіцяй: тільки-но відчуєш, що вагітна – відразу поїдеш до моїх батьків».

      Ліда плакала й лише просила його при нагоді здатися в полон, щоб вижити. «Я ж офіцер, – відказував він. – Не плач, май лібен».

      Діти мовчали. Не знали, як на це реагувати. Вони були спантеличені: під час війни, серед крові й голоду люди, які б мали ворогувати, покохали одне одного, бо належали вже не одній нації, а цілому світу.

      Хлопці ще боролися з собою, не хотіли бачити у ворогові людини, а Ірочка вдячно прийняла цю історію до серця на все своє життя.

      Звідки надійшла звістка про поразку німців під Москвою, ніхто з дітей не знав. Вона носилася в повітрі, вона рипіла снігом, її переказували з уст в уста. Від цього дня діти почали чекати кінця війни, бо повірили в перемогу.

      Баба – мачуха – таки домоглася свого: з села приїхала тітка й забрала до себе племінницю. Роки раннього дитинства, проведені в розкошах, достатку й безсердечності до людей, які в тяжкій праці заробляли свій хліб, роки, що зовсім не привчили ані до праці, ані до обов’язку, далися взнаки. Дівчинка в душі бридилася важкою роботою, хоч і допомагала старанно. Не мала вродженої любові й хисту до тої праці, надто сільської, і сама страждала від цього. Ірину передавали з рук у руки, і ледве наші війська звільнили Київ, її знову відвезли до діда, щоб вона ходила в школу. Сирота, що жила не з любові рідних, а з їхнього спочуття й милостині, весь час відчувала свою самотність і замикалася в собі.

      Настав такий довгожданий день… Перемога… Усі почали чекати, що з війни повернуться рідні. Чекання – постійний стан людей у роки війни. Чекала й Іра, але це було не конкретне почуття, а настрій. Вона раділа разом з усіма кожному, хто вертався з війни чи евакуації, та не знала, що чекає на неї. Найчастіше вона уявляла, як одного разу приїде її тато, в орденах, – інакше й бути не може, – веселий і такий рідний. Проте коли в двері постукала змарніла жінка з клунком за плечима, у великій картатій хустці, й принесла з собою перший сніг холодного зимового ранку, то ніхто її спочатку не впізнав. Тільки старий батько вхопився за серце:

      – Мар’яночко… жива.

      А Іра вдивлялася в незнайоме обличчя, пригадувала давно забуті рідні риси, аж поки в її уяві ожила молода сміхотлива мама.

      – Мамочко…

      Так, ця худенька жінка з сивиною