Це коротке довге життя. Ірина Бондарук

її і казав ніжно: «Це моя Галя. Я так давно хотів її придбати»? І всі захоплено розглядали її, а вона поважно водила очима з довгими віями, бо й так знала, що гарна і що на неї покладають великі надії. Де тепер усі? Вона перебігає з одного місця на друге, вслухається й боїться виказати себе. Аж раптом чує чиїсь обережні кроки. Хтось сторожко, безшелесно крадеться. Вона вже побачила, вона біжить до нього, реве і схиляє перед ним голову.

      Хлопчик дивується, витягає з пояска штанців мотузку й накидає на маленькі ріжки. Гладить малими руками її шию. Йому аж поцілувати хочеться цю теличку. Спочатку вона стоїть собі покірно, а потім іде за ним слухняно на налигачі.

      – Де тебе носить? – кидається до нього заплакана мати. – Де ти взяв телицю? Хочеш, щоб нас повбивали?

      – Мамо, це днями погнали худобу з дослідної станції кудись на захід, а ця, мабуть, відбилася. Її треба напоїти.

      – Ти б ото менше вештався. Усі діти сидять удома, а тобі не можеться, от-от з’являться німці. О горе моє тяжке!

      Він не чує мами. Радість розпирає йому груди: вони матимуть корову, і це він її привів.

      Горе… Другий місяць іде війна. Десь гуркоче над полями… десь відступають військові знекровлені частини, і запало гнітюче чекання невідомості.

      За три тижні по тому в село ступили німці. Це був якийсь інтендантський загін, що заготовляв продукцію. Коли Митько прийшов додому з лугу й дізнався, що забрали телицю, то, забувши про небезпеку й не випускаючи з рук коси, побіг у контору, де розташувалися німці. Його схопили й привели до старшого. Хлопець, розмазуючи брудними руками сльози, просив віддати його телицю. Німець спокійно розглядав його, слухав, а потім доброю російською мовою запитав:

      – Где твой отец?

      – У тюрмі.

      Довго дивився офіцер на цього відчайдуха в латаній-перелатаній сорочці, в коротких штанях, теж у латках, що однією рукою держить косу, а другою ловить сльози.

      – Телку твою забили. Но, когда здесь установят власть, тебе выдадут корову по этой справке.

      Митькові видали якийсь папір з печатками й вивели у двір. Там наказали забрати шкуру з телиці та її нутрощі. Хлопчик з жахом дивився на те, що залишилося від його корівки. А з грудей рвався крик, жаль розпирав груди, і Митько впав на землю. Очуняв уже вдома. Мати, що побігла слідом, дотягла його, доволокла тельбухи, нутрощі, шкіру й голову, що їх наказали забрати німці. Намагалася напоїти сина якимось відваром, прикладала до лоба мокрого рушника і тривожилася, і плакала, і не знала, як заспокоїти сина після того душевного струсу.

      Коли прийшла влада, то поліцаєм призначили Терешка, обрали старосту, встановили трудову повинність для кожного. Митько пішов до них з довідкою, ні на що не сподіваючись. Німець прочитав розпорядження, і за який тиждень, коли гнали худобу, Митькові дали вибрати корову. Вів її додому й не вірив своїм очам. Але то