Це коротке довге життя. Ірина Бондарук

тримався за сокиру, що її викував йому коваль. Увечері довго обговорювали, як повертатимуться до Табору. Вирішили, як трохи розгодиниться, іти до одноколійки, що пролягала недалеко від села. Поїзди там не зупиняються, проте можна стрибнути в якийсь товарняк і поїхати до Білої Церкви.

      Уранці трійця, розчулена прощанням з родичами, мовчки спішила полем до залізниці. Чекали на узвозі, де поїзд уповільнює хід. Коли з’явився товарняк, дівчата вчепилися, а Митько відстав. Довелося й дівчатам зіскакувати і далі йти по рейках.

      Ішли до самісінького вечора, аж поки побачили, що ліворуч темніє село. Тільки в третій хаті допросилися, щоб пустили переночувати. Зайшли і зразу посідали на долівку. Доки хазяйка стелила їм на полу, вони поснули. А вночі пішов такий сніг, що хати замело по самі стріхи. Дві доби вила завірюха. Поїли все, що наготувала тітка, і весь час вичитували Митька:

      – Нащо ти відклав харчі й узяв сокиру? Хазяїн вирискався.

      А коли скінчилися всі теми для розмов, Анька раптом почала розказувати про себе. Їй треба було виговоритися. І в цьому полоні снігів її оповідь усі слухали, як легенду, як історію її кохання, як казку мирного часу.

      …Неподалік села, що стояло на самому кордоні, проходила лінія укріплень з бункерами та дзотами, що їх будували військові перед самою війною. Старі з тривогою поглядали на це будівництво, а молодим дівчатам – утіха. У селі повно молодих військових, щовечора – танці, пісні, чекання. Приходив на танці й молодий, тільки-но після училища, командир, якого всі називали комісаром. Дівчата соромилися його. Він не танцював, але після танців завжди проводжав Аньку додому. Дівчина, сама перебиваючись із братом, без матері, без батька, якого забрали невідь-куди, мала лише одне багатство – вроду. Не помічав командир бідної одежі, якої соромилася дівчина, а чув тільки радісний стукіт свого серця. Біля хвіртки обережно брав у свою долоню протягнену дівочу руку й говорив ласкаво:

      – До свидания, Аннушка.

      Вони ніколи не вели розмов про любов, а їм здавалося, що вони все знають одне про одного. Слів не треба. Запала в душу хлопцеві та дівчина, покохав її щиро – і пише про це батькам на Урал. Летить у далеку Україну благословення: «Мы не возражаем, в случае чего присылай свою хохлушку Аню, мы досмотрим». Батько хлопця працював на військовому заводі, тож добре розумів сина і заспокоював його. Хлопець одержав листа, а назавтра йому треба було їхати у відрядження на завод по нову техніку для дзотів. Кинулися до загсу. Там довго розглядали їхні документи. Дівчині було лише сімнадцять.

      – Не можна. Якби було між вами щось, то розписали б.

      – Нічого не було…

      – Есть между нами – любим мы друг друга.

      – Приїдеш, тоді говоритимемо.

      Він залишає їй адресу батьків, їхнє фото, їхнього листа:

      – До свидания, Аннушка, я скоро вернусь. Ты жди меня.

      І поїхав.

      А за два дні почалася війна.

      Усі ці