Це коротке довге життя. Ірина Бондарук

відро, набрав води й повернувся до коня. Кінь лежав і перебирав губами траву. Митько знову метнувся по конюшину, намагався підкласти її коневі під голову, яка лежала в пилюці, вилив на тварину воду й знову побіг у стайню.

      – Дядько Юхиме, ходімо. Там треба коня поставити на ноги.

      – Якого коня?

      – Німецького.

      – А щоб він здох!

      А хлопець плакав і молив. І дядьки пішли, куди він їх тяг. Підступивши, мовчки дивилися на нещасну істоту.

      – Ну, хлопці, беріться. Не він же війну розпочав, – скомандував Юхим.

      Коли коня поставили на ноги, велика голова тягла його до землі, а ноги тремтіли, наче в малого лошати. Однак кінь стояв. Поволі випив піввідра води, а тоді чоловіки тихенько повели його до стайні.

      – Дядько Юхиме, – почав благати хлопець, – у вас є та мазь, що коням ноги мазати? Дайте трохи.

      – Буду я ще на цього бусурмана добро переводити. Ну, не плач, виходимо твого Фрица.

      Пішов Митько від коня пізно ввечері, а щойно зійшло сонце, прибіг до стайні. Кінь стояв. Метнувся в поле і, крадучись, насмикав у пазуху волотків вівса, а тоді приніс заготованої звечора конюшини:

      – Їж, Фрице.

      З цієї днини Митько весь свій вільний час проводив біля коня. Він поїв його, годував, чистив, гладив і розмовляв з ним. Бігав до старих людей радитися, аж поки перегодував молодим вівсом.

      – Ти відведи його до ставу й заведи по живіт у воду. Хай постоїть, – каже конюх.

      Цього ж вечора Митько повів коня купати, обмив його зболіле тіло водою від пилу та бруду й залишив стояти у воді. А коли за півгодини вивів його на берег, то весь живіт коня чорнів від п’явок. Вони легко відпадали під жмутом трави.

      Відтоді тварина почала їсти більше й більше. І ось настав той день, коли, зачувши тривожне й ласкаве «Фрице», кінь повернув до хлопця голову й тихенько заіржав.

      За місяць тварину було годі впізнати: масивний, здоровенний кінь ходив за Митьком, наче лоша, і стеріг його, мов собака.

      З того часу хлопець і кінь працювали в парі.

2

      За кілька днів перед Новим роком Ганна виряжає Митька з Анькою і ще з однією родичкою в рідне село. Син упирався. Йому так хотілося побути вдома. Якщо в школі він і читав, що завірюха може вити, то цими днями вона не просто завивала, а проймала холодом. Від того виття здригалися стіни бараку, а мати його умовляла.

      Закуталися по самі очі, взяли дві пляшки самогону й утрьох вирушили в дорогу. До найближчої станції Устинівки добиралися пішки. Коли доїхали до Фастова, то почали всіх розпитувати, чим їхати далі. Проте ніхто не знав, і лише черговий станції, не німець, порадив:

      – За якийсь час прибуде прямий санітарний поїзд на Німеччину через Шепетівку. Паровоз відчеплять, щоб заправити, підійдете до караульного в останній вагон і скажете: «Шепетовка. Шнапс».

      – А в поїзді німці?

      – Німці, німці.

      – Поранені?

      – Обморожені.

      Останній