Час жити і Час помирати. Еріх Марія Ремарк

громи. Він не міг там нічого розібрати. Він лише чув, як десь гуркоче невидима смерть. У цьому не було нічого незвичайного. Він уже не раз переживав і таке, і ще страшніше.

      Він обережно торкнувся рукою чужого обличчя. Сміття й куряви на ньому вже не було. Намацав губи. Потім зуби. Відчув, як вони легенько вкусили його за палець. Тоді вкусили дужче й відпустили.

      – Він ще живий, – повідомив товаришів.

      – Скажи йому, що двоє побігли по інструменти.

      Гребер знову доторкнувся до губів. Вони вже не ворушилися. Знайшов серед сміття руку і стиснув її. Але й рука більше не відповідала. Гребер її стискав і стискав – це було все, що він міг зробити. Отак він і сидів, чекаючи, доки закінчиться наліт.

      Принесли інструменти й відкопали засипаного. Це був Ламмерс. Худорлявий чоловік в окулярах. Знайшлися й окуляри. Вони лежали за якийсь метр на підлозі й були цілі. А Ламмерс був мертвий.

      Гребер із Шнайдером заступили в караул. Повітря було імлисте й пахло, як пахне завжди після бомбардування. Один бік церкви розбило. Хату командира роти також. Гребер запитав сам себе, чи не вбито Рае. Потім побачив його в напівтемряві, тонкого й довготелесого, за хатою; він спостерігав, як розбирають руїни коло церкви. Частину поранених засипало. Решта лежали надворі, просто неба, на ковдрах та плащ-наметах. Вони не стогнали. Їхні очі були звернені до неба. Ні, вони не чекали звідти допомоги. Вони боялися неба.

      Гребер поминув свіжі воронки. Вони смерділи й на тлі снігу здавалися такими чорними, немов були бездонні. Туман уже клубочився над ними. Невелика воронка виднілася на схилі пагорба, де вони поховали забитих раніше.

      – Он ту можна використати замість могили, – сказав Шнайдер. – Мертвих чимало.

      Гребер похитав головою.

      – А де ти візьмеш землю щоб їх загорнути?

      – Можна накопати по краях.

      – Це не поможе. Все одно залишиться яма. Краще викопати свіжі могили.

      Шнайдер пошкріб свою руду бороду.

      – А хіба на могилах обов’язково мають бути надгробки?

      – Мабуть, що ні. Просто так уже ведеться.

      Вони пішли далі. Гребер побачив, що хрест на могилі Райке зник. Очевидно, вибухом його відкинуло кудись убік.

      Шнайдер зупинився і прислухався.

      – Отак і проходить твоя відпустка, – сказав він.

      Прислухались обоє. Фронт раптом ожив. Освітлювальні ракети повисли над горизонтом. Артилерійський вогонь став сильніший і розміреніший. Чути було, як рвуться міни.

      – Ураганний вогонь, – сказав Шнайдер. – Це означає, що ми знову опинимося на передовій. Відпустці кінець!

      – Так.

      Вони слухали далі. Шнайдер мав рацію. Те, що вони чули, не скидалося на випадкову атаку. Це була важка артилерійська підготовка. Завтра вранці на цій неспокійній ділянці фронту, очевидно, слід чекати загального наступу. Погода через ніч зіпсувалася, й туман дедалі густішав. Росіяни наступатимуть під прикриттям туману, як це вже було два тижні тому, коли рота втратила сорок два чоловіки.

      Відпустка