Час жити і Час помирати. Еріх Марія Ремарк

яскраве світло над операційним столом скидалося на казковий намет. У кутку валялися рештки двох скульптур святих. Діва Марія простягала руки, пальців на них уже не було. Ісус Христос утратив ноги, він мав такий вигляд, немовби його розіп’яли після ампутації. Поранені кричали не часто. У лікаря ще були наркотичні засоби. Воду кип’ятили в казані та нікельованому посуді. Ампутовані кінцівки помалу наповнювали цинкову балію, принесену з хати ротного командира. Десь узявся собака. Він усе крутився під дверима й, хоч скільки його проганяли, щоразу повертався назад.

      – Звідки він тут узявся? – запитав Гребер. Він стояв із Фрезенбургом неподалік від попової хати. Фрезенбург пильно придивився до кошлатого пса, що весь тремтів і витягував шию.

      – Мабуть, із лісу.

      – Що йому там робити? У лісі ж немає чого їсти.

      – Чому немає? Вистачає. І не лише в лісі. Скрізь.

      Вони підійшли ближче. Собака насторожено підвів голову, збираючись утекти. Обоє зупинились.

      Собака був високий і худий, з рудувато-сірою шерстю й довгастою, вузькою головою.

      – Це не дворняга, – сказав Фрезенбург. – Породистий пес.

      Він тихо цмокнув язиком. Тварина підняла вуха. Фрезенбург цмокнув ще раз і заговорив до собаки.

      – Гадаєш, він шукає тут поживи? – спитав Гребер.

      Фрезенбург похитав головою:

      – Поживи повно скрізь. Він прийшов не тому. Тут є світло і щось схоже на оселю. Мені здається, він просто шукає людського товариства.

      Винесли ноші. На них лежав поранений, що помер під час операції. Собака відскочив на кілька метрів назад. Він стрибнув так легко, ніби його підкинула пружина. Потім став і знову подивився на Фрезенбурга. Той, розмовляючи з ним, неквапом ступив до нього. Пес знову відскочив назад, потім зупинився й ледве помітно завиляв хвостом.

      – Він боїться, – сказав Гребер.

      – Звичайно. Але гарний собака.

      – До того ж людожер.

      Фрезенбург обернувся.

      – Ми всі такі.

      – Чому?

      – Бо такі. Але думаємо, що добрі. І тому, як і цей пес, шукаємо трохи тепла, світла, дружби.

      Фрезенбург усміхнувся одним боком обличчя. Другий лишився майже непорушний – через широкий шрам.

      Цей бік Греберові завжди здавався мертвим, і йому було трохи моторошно, коли він бачив цю усмішку, яка немовби вмирала перед бар’єром. Це здавалося йому невипадковим.

      – Ми нічим не відрізняємося від інших людей. Це війна, і цим сказано все.

      Фрезенбург похитав головою і обтрусив ціпком сніг із гамашів.

      – Ні, Ернсте. Ми втратили почуття міри. Десять років нас тримають в ізоляції, тримають в ізоляції і виховують жахливу, волаючу до неба, нелюдську й сміхотворну зверхність. Нас оголосили панівною нацією, якій інші мають служити рабами. – Він гірко посміхнувся. – Панівна нація! Коритися кожному йолопові, кожному пройдисвітові, кожному наказові – що тут спільного з панівною нацією? Ось тобі вся відповідь.