Час жити і Час помирати. Еріх Марія Ремарк

найближче. – Просто ми розмовляли.

      Мюкке глянув на Штайнбреннера.

      – Що таке?

      – Десять хвилин тому передавали останні вісті.

      Штайнбреннер підвівсь і озирнувся довкола. Ніхто не виявляв жодного інтересу. Слухав лише Гребер. Картярі нишком грали далі. Зауер не підводив голови від листа. Ті, що спали, безперервно хропіли.

      – Увага! – загорланив Мюкке. – Вам що, позакладало? Останні вісті! Слухати всім! Це стосується служби!

      – Так точно! – відповів Іммерман.

      Мюкке кинув на нього погляд. Іммерманове обличчя нічого, крім уваги, не виражало. Картярі поклали карти догори сорочками. Вони не збирали їх у колоду – ощадили кожну мить, щоб одразу ж знову грати далі. Зауер відірвався від свого листа.

      Штайнбреннер випростався.

      – Важливі новини! Передавали в Годину Нації. В Америці величезні страйки. Сталеливарна промисловість паралізована. Більшість військових заводів не працює. В авіаційній промисловості – акти саботажу. Повсюди демонстрації з вимогою негайного миру. Уряд хитається. Передбачається його повалення.

      Він зробив паузу. Ніхто не обізвався. Тих, що спали, збудили. Вони лежали й чухались. Через дірку в стелі тала вода капала в підставлене відро.

      Мюкке голосно зітхнув.

      – Наші підводні човни блокують усе американське узбережжя. Учора потоплено два великі військові транспорти й три вантажні пароплави з військовими матеріалами; це становить тридцять чотири тисячі тонн лише за один тиждень. Англія голодує серед руїн. Наш підводний флот перерізав будь-який рух на морях. Створено нову таємну зброю. У тім числі бомбардувальники дальньої дії, які без екіпажу можуть долетіти до Америки і, не роблячи посадки, повернутися назад. Атлантичне узбережжя перетворено на могутню фортецю. Якщо ворог спробує полізти на нас, ми його скинемо в океан, як це вже сталося в сороковому році.

      Картярі знову взялися за карти. Грудка снігу впала у відро й розбризкала воду.

      – Я волів би сидіти зараз у пристойному сховищі, – пробурмотів Шнайдер, присадкуватий чолов’яга з короткою рудою борідкою.

      – Штайнбреннере, – звернувся Іммерман, – а які в тебе вісті щодо Росії?

      – Чому раптом?

      – Бо ми тут. Декого з нас це цікавить. Нашого товариша Гребера, наприклад. Відпускника.

      Штайнбреннер завагався. Він не довіряв Іммерману. Але почуття партійного обов’язку взяло гору.

      – Скорочення лінії фронту майже закінчено, – пояснив він. – Росіяни знекровлені величезними втратами. Нові позиції, оснащені для контрнаступу, вже готові. Підхід резервів завершується. Наш контрудар із застосуванням нової зброї буде нестримним.

      Він хотів був викинути руку, але відразу ж опустив її. Важко було сказати про Росію щось підбадьорливе: кожен сам усе добре бачив. Штайнбреннер раптом став схожий на зразкового учня, який будь-що намагається врятувати іспит.

      – Це, звичайно, ще далеко не все. Найважливіші новини тримаються в суворій таємниці. Про них не можна говорити навіть у Годину