Час жити і Час помирати. Еріх Марія Ремарк

генерал, якщо в нього є почуття відповідальності, вже давно здався б. Ми б’ємося тут ні за що. – Він повторив ще раз: – Ні за що! Навіть не за сприятливі умови миру. – І підняв руку, показуючи на темний горизонт. – З нами ніхто вже не захоче розмовляти. Ми шаленіли, як Атилла або Чингізхан. Ми поламали всі угоди й людські закони. Ми…

      – Це було СС, – сказав Гребер із відчаєм. Він прийшов до Фрезенбурга, щоб позбутись Іммермана, Зауера і Штайнбреннера; йому хотілося поговорити про тихе старе місто над річкою, про липові алеї і юність. Але тепер на серці стало ще важче, ніж досі. Останнім часом усе складалося проти нього. Від інших він не сподівався допомоги; лишався тільки Фрезенбург, якого він давно не бачив у веремії відступу. І саме від нього тепер почув те, в чому так довго не хотів зізнаватись, у чому хотів спершу розібратися вдома і чого боявся найбільше.

      – Есесівці, – повторив Фрезенбург презирливо. – Лише за них ми ще б’ємося. За СС, за гестапо, за брехунів і спекулянтів, за фанатиків, убивць і божевільних, щоб вони ще якийсь рік утримались при владі. За них – і більше ні за кого. Війну давно програно.

      Смеркло. Церковні двері позачиняли, щоб надвір не проникав жоден промінчик світла. У проймах вікон з’явились темні постаті, що запинали їх ковдрами. Входи до погребів та сховищ також затемнювали. Фрезенбург озирнувся довкола:

      – Ми стали кротами. Навіть у своїх проклятих душах. Ось до чого ми докотилися!

      Гребер дістав із кишені мундира почату пачку сигарет і простягнув товаришеві. Фрезенбург відмовився.

      – Пали сам. Або залиш собі. У мене їх вистачає.

      Гребер похитав головою:

      – Візьми.

      Фрезенбург ледь усміхнувся і взяв сигарету.

      – Коли їдеш?

      – Не знаю. Відпустку ще не затверджено.

      Гребер глибоко затягнувся і видихнув дим. Добре, коли є сигарети. Інколи навіть краще, ніж друзі. Сигарети не збивають з пуття. Вони мовчазні й добрі.

      – Не знаю, – повторив він. – Я вже давно взагалі нічого не знаю. Раніше все було ясно, а тепер усе переплуталось. Я хотів би заснути і прокинутись у зовсім інший час. Але це не так легко. Я з біса запізнився з роздумами. Немає чим пишатися!

      Фрезенбург потер ребром долоні шрам на обличчі:

      – Заспокойся. За останні десять років нам так протуркали вуха пропагандою, що просто важко було почути щось інше. Особливо те, у чого не такий крикливий голос. Сумніви й совість. Ти ще пригадуєш Польмана?

      – Він був у нас учителем історії та релігії.

      – Будеш удома, провідай його. Можливо, він ще живий. Поклонись йому від мене.

      – Чому б йому не жити? Адже він не солдат.

      – Ні.

      – Тоді ще живий, напевно. Йому не більше шістдесяти п’яти.

      – Привітай його від мене.

      – Гаразд.

      – Я мушу йти. Хай тобі щастить. Мабуть, більше не побачимось.

      – Мабуть. Хіба що після повернення.