Час жити і Час помирати. Еріх Марія Ремарк

каменів. Від вовків та лисиць.

      – Вони не дістануться. Яма достатньо глибока. Та й крім того…

      Мюллер подумав, що вовкам та лисицям і так удосталь поживи, навіщо ж їм розривати могили.

      – Дурниці, – мовив він. – Звідки ви це взяли?

      – Траплялося.

      Мюкке байдуже дивився на Мюллера. «І в цього немає клепки, – промайнуло в нього. – Чомусь нікчеми завжди стають офіцерами. А справжні люди гинуть. Як-от Райке».

      Мюллер похитав головою.

      – З решти землі нагорніть могилку, – звелів він. – Так буде ліпше. І поставте в головах хрест.

      – Слухаюсь, пане лейтенант!

      Мюллер наказав роті шикуватись і рушати. Він командував голосніше, ніж потрібно було. Йому завжди здавалося, що літні люди не сприймають його серйозно. Власне, так воно й було.

      Зауер, Іммерман і Гребер позгрібали лопатами рештки землі докупи.

      – Хрест тут довго не встоїть, – сказав Зауер. – Земля надто м’яка.

      – Звичайно, ні.

      – І трьох днів не втримається.

      – Тобі Райке що, рідня? – поглузував Іммерман.

      – Стули писок! Він був чудовий хлопець! Що ти в цьому тямиш?

      – То будемо ставити хреста? – спитав Гребер.

      Іммерман обернувся:

      – А, наш відпускник. Поспішає!

      – А ти б не поспішав, га? – втрутився Зауер.

      – Мені відпустки не дадуть, і тобі це добре відомо, гнойовий ти жук!

      – Звичайно. Бо назад ти не повернешся.

      – А може, й повернуся?

      Зауер сплюнув. Іммерман зневажливо засміявся:

      – Можливо, я повернуся навіть добровільно.

      – Авжеж, можливо. Тебе ніхто не розбере. Ти можеш наплести всякої всячини. А хто знає, що там у тебе на умі?

      Зауер підняв хреста. Унизу він був загострений. Поставивши його, Зауер ударив кілька разів лопатою зверху. Хрест глибоко вгруз у землю.

      – От бачиш, – звернувся він до Гребера. – Не простоїть і трьох днів.

      – Трьох днів цілком достатньо, – відгукнувся Іммерман. – Хочу дати тобі одну пораду, Зауере. Через три дні сніг на кладовищі так осяде, що можна буде туди дістатися. Візьмеш там кам’яного хреста й поставиш отут. Тоді твоя вірнопіддана душа матиме спокій.

      – Російського хреста?

      – А чом би й ні? Бог – явище інтернаціональне. Чи, може, вже ні?

      Зауер відвернувся.

      – А ти, виявляється, жартівник! Справжній інтернаціональний клоун!

      – Я став ним недавно. Став, Зауере. Раніше я був не такий. А з хрестом – це твоя вигадка. Учора ти сам запропонував.

      – Учора! Учора! Тоді ми гадали, що це росіянин, а ти все переінакшив!

      Гребер узяв свою лопату.

      – Я піду, – мовив він. – Здається, ми тут упорались, чи не так?

      – Так, відпускнику, – відповів Іммерман. – Так, обережнику! Тут ми впорались.

      Гребер промовчав. Він спускався з пагорба.

      Відділення розмістилося в погребі, куди світло проникало