Час жити і Час помирати. Еріх Марія Ремарк

трималися так близько, що бачили обличчя один одного. Пильно вдивляючись у туман, Штайнбреннер обережно пробирався вперед. Він був досвідчений солдат.

      – От якби злапати хоч одного, – пробурмотів він. – Я знаю, що б з ним учинив у цьому тумані. Ганчірку в пельку, щоб не писнув, руки й ноги позв’язував би й ну! Ти не повіриш, як далеко можна витягнути з орбіти око, і воно не відірветься. – Він зробив обома руками такий жест, немов щось повільно роздушував.

      – Чому ж ні, вірю, – відгукнувся Гребер. «Шнайдер, – думав він. – Якби той пішов ліворуч, а не праворуч, вони порішили б мене». Але ця думка майже не викликала в нього тривоги. Так траплялося вже часто. Солдатське життя залежало від випадку.

      Вони шукали, доки їх підмінили, але нікого не знайшли. Вогонь із фронту перенісся на тили. Світало. Наступ розпочався.

      – Заварилося, – сказав Штайнбреннер. – От якби зараз опинитися на передовій! У такому наступі часто потрібне поповнення. За кілька днів можна стати унтер-офіцером.

      – Або кавкнути під танком!

      – Ех ти! Завжди ви, старі козли, думаєте про те саме! Так далеко не заїдеш! Адже не всіх убивають.

      – Звичайно, ні. Інакше не було б ніякої війни.

      Вони знову полізли в погріб. Гребер ліг і спробував заснути, але не зміг. Він дослухався до гуркоту на фронті.

      Настав день, сірий і вогкий. Фронт вирував. У бій вступили танки. На півдні передову лінію вже було відкинуто назад. Гули літаки. Рівниною мчали машини. Поранені поверталися в тил. Рота чекала наказу виступати на передову.

      О десятій Гребера викликали до Рае. Командир роти змінив квартиру. Тепер він жив у другій половині кам’яного будинку, що якимось дивом уцілів. Поряд була канцелярія.

      Кімната Рае містилася на першому поверсі. Стілець на трьох ніжках, розвалена велика піч, на якій валялося кілька ковдр, похідне ліжко і стіл – ось і вся обстановка. Під розбитим вікном виднілася воронка. Вікно було затулене картоном. У кімнаті гуляв холод. На столі стояла спиртівка з кавником.

      – Вашу відпустку затверджено, – сказав Рае. Він налив кави в строкату чашку без вушка. – Це вас дивує?

      – Так точно, пане лейтенант!

      – Мене також. Документи в канцелярії. Заберіть їх. I щоб зараз же вашої ноги тут не було. Сідайте на яку-небудь попутну машину. З години на годину я чекаю, що всі відпустки відмінять. А коли вас уже не буде, то не буде, зрозуміло?

      – Так точно, пане лейтенант!

      Здавалося, Рае хотів додати ще щось. Але потім передумав, вийшов з-за столу й подав Греберові руку.

      – Щасливої дороги, і постарайтесь якнайшвидше забратися звідси геть. Ви вже давно цього чекаєте. I заслужили.

      Він одвернувся й підійшов до вікна. Воно було для нього надто низьке. Нахилившись, виглянув надвір.

      Гребер повернувся кругом і пішов поза будинком до канцелярії. Проходячи під вікном, побачив ордени на грудях Рае. Голови не видно було.

      Писар