Час жити і Час помирати. Еріх Марія Ремарк

півроку, і завжди щось ставало на перешкоді. Останнього разу – легке поранення, але його виявилось недостатньо для відправки на батьківщину.

      – Так, не щастить, але тобі хоч належить відпустка. А мені ось – ні. Я ж колишній соціал-демократ. Політично неблагонадійний. Маю шанси загинути героєм, тільки й того. Гарматне м’ясо і гній для тисячолітнього рейху.

      Гребер озирнувся довкола.

      Іммерман розсміявся:

      – Типовий погляд німця! Не бійся! Усі хропуть. Штайнбреннер також.

      – А я про нього й не думав, – сердито заперечив Гребер. Але думав він саме про нього.

      – Тим гірше! – Іммерман знову засміявся. – Виходить, це так глибоко в нас укоренилося, що ми вже й не помічаємо. Кумедно, що в наш героїчний час розвелося так багато донощиків, як грибів після дощу. Є над чим задуматись, правда ж?

      Гребер якусь мить помовчав.

      – Коли ти так добре у всьому розбираєшся, то тим більше повинен остерігатися Штайнбреннера, – промовив він нарешті.

      – Чхати мені на того Штайнбреннера. Мені він не стільки може нашкодити, як вам. Саме тому, що я необережний. Для таких, як я, це найкраща рекомендація. Надмірне виляння хвостом насторожило б наших бонз. Це старе правило колишніх членів СДПН, щоб відвернути від себе підозру. Згоден?

      Гребер похукав на руки.

      – Холодно, – сказав по тому. Він не хотів устрявати в політичні дискусії. Краще залишатися осторонь. Він прагнув одного – одержати відпустку й намагався не нашкодити справі. Іммерман має рацію: в третьому рейху люди не довіряють одне одному. Майже ні з ким не можна почуватися в безпеці. А коли не почуваєшся в безпеці, то краще тримати язика за зубами.

      – Коли ти востаннє був дома? – спитав Іммерман.

      – Десь років два тому.

      – Давненько, чорт забирай! Ох і надивуєшся ж ти!

      Гребер не відповів.

      – А таки надивуєшся, – повторив Іммерман. – Як там усе змінилося!

      – А що там, власне, могло змінитися?

      – Геть усе. Сам побачиш.

      На якусь мить Гребер відчув острах, гострий, немов колька в животі. Це почуття було йому відоме, воно з’являлося час од часу, раптово і без будь-якої особливої причини. У світі, який уже давно втратив гарантію безпеки, це було не дивно.

      – Звідки ти знаєш? – спитав він. – Ти ж не був у відпустці.

      – Не був, але знаю.

      Гребер підвівся. І навіщо тільки він вийшов надвір? Йому не хотілося розмовляти. Кортіло побути наодинці. От якби поїхати зараз! Це стало в нього ідеєю фікс. Він прагнув самоти, самоти на кілька тижнів, щоб обдумати все самому, більш нічого. Було багато чого такого, над чим варто задуматись. Не тут – там, на батьківщині, сам на сам, по той бік війни.

      – Пора змінюватись, – сказав він. – Зберу свої бебехи й розбуджу Зауера.

      Гуркіт котився крізь ніч далі. Гуркіт і спалахи од вибухів на горизонті. Гребер вдивлявся вдалину. Росіяни. Восени 1941 року фюрер оголосив, що з ними покінчено, і це було схоже