Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко

ти впевнений у своїх рухах і словах. Наскільки вмієш керувати собою. А інколи – і світом. Хоча ти ж насправді – така, як і вони, людина. І тобі теж буває страшно. І в тебе теж є багато того, що не вийшло й не збулося. І вже ніколи не збудеться. Як би ти не хотів. Але ти все одно йдеш. Так. Гордо і впевнено. Ніби ти – сучасний бог. Ніби пишеш нову міфологію. Міфологію сьогодення. А сьогодні, якщо ви забули, ХХІ століття на дворі.

      Остерігався, що в спину вистрілить хлопчиків плач. Боявся цього найбільше. Навіть легше було б, якби усмалили з бойового. Ну, якщо б тільки поранили… Аби лиш «козак» не заплакав. Аби лишився заспокоєним. Повторював про себе цю мантру всю дорогу. Заклинав усіма відомими способами. І таки спрацювало. Слава Господу! Шматочок казочки таким і лишився. Не розлетівся на мільйони вимушених пазлів. Які назад ніколи не складаються. Вимушеність узагалі до добра приводить рідко.

      Нарешті подолав тих десятків із десять метрів – і випробування тишею закінчилося. Скинув із плечей кілька тонн, коли зупинився біля Ігоря, а позаду не лунали крики-плачі. Зупинився і – видихнув.

      – Привіт! – дав «на щастя лапу» професор.

      – Давно не бачилися, – відповів Марченко своєю «лапою».

      Лисиця відчув силу. І зрадів. Тут, «на чужині», йому це ой як потрібно. Бо ж ніби – не сам. І поряд – надійне плече. Так здається. Але хай би так було й насправді.

      – Незчувся, як ти й приїхав.

      Професор явно радий зустрічі.

      – Та без заторів, – прокоментував Ігор. – Аж дивно. Рідко так буває.

      – Чудово.

      – Поїхали! – кивнув на стального «мустанга» донкор.

      – Куди? – поставив логічне запитання «Питайко».

      – Для початку в місце одне затишне.

      – А потім?

      – А потім – розберемося.

      – Сподіваюся, це не стрип-бар?

      – Ні. Ще рано. Дівчата відсипаються. Накрутилися за ніч.

      – Це точно. Накрутилися. А ти, я бачу, в темі.

      – Так, робота ж така.

      – Класна робота. І виправдати нею можна все.

      – Не все. Є моменти.

      – Уже пробував?

      – Було.

      – Веселий ти хлопець, пане Марченку.

      Лисиця легенько штовхнув Ігоря в плече.

      – У нас таких багато. Регіон веселий. От і люди веселі.

      – Та я вже бачив. Хтось із Кречетом так повеселився… Гаразд. Поїхали.

      Сіли. Донкор завів, і «лачетті» рушила, швидко віддаляючись від голубів, перехожих, замовклого хлопчика й Петровського райуправління.

      Ігор вів упевнено. Але Богдан все одно відразу ж пристебнувся. Будь береженим – і Господь збереже тебе двічі.

      Про обіцяне «трохи» Лисиця нагадувати не поспішав. Стратегію ставив на перше місце. Якщо не забував. І тоді це допомагало.

      – У Кречета тесть – колій, – почав «інформувати» Ігор. – Ну, свиней коле. Досить давно вже.

      – Ого! – вирвалось у Богдана. – Таки жінка, – покивав