Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко

вільною.

      – Нічого, – легенько змахнула сльозу вказівним пальчиком. – Це ви вибачте. Офіцер, а очі мокріють.

      – Офіцер – теж людина, – серйозно зауважив Богдан. – З очима. А очі мають таку здатність.

      – Офіцер – людина не завжди. Коли у формі, – має лишатися офіцером. Форма придумана і для цього теж. Мусиш відчувати, що зараз гвинтик у механізмі. І поводитися, як гвинтик. Щоб система працювала. А емоції свої…

      Дівчина не договорила. Але зрозуміло й так.

      – Але ж ви зараз без форми, – «упіймав» капітана Богдан.

      – Зате на роботі, – відповіла, як справжня жінка, Олена. – Ще не встигла переодягтися.

      – Ясно… Гадаю, ваш вибір нічим не гірший за Кодако… за дядю Ко.

      – Гірший…

      Лисицю шпигонуло. Цього він і боявся. Передчував щось схоже. Знову інтуїція. Передчував і – збулося. Не знав, що робити. Боявся наступного кроку. Що сказати? Що тут можна сказати? Ніби в черевиках з лезами збираєшся танцювати на живій плоті. Можна уявити кожне таке па.

      – Дядя Ко справжній, – мовила дівчина стиха. – Він ніколи не зрадить.

      Сльози – уже більше – виступили внизу двох чарівних дзеркалець. Застигли на межі. Ось-ось покотяться.

      Олена підвелася й відійшла до вікна. Дивилася й мовчала. Ніби переглядала кадри життя. Минулого. Для нього ми – лише глядачі. У якому не все – шоколадне морозиво. Дивилася і… нічого не бачила. Очима. Бачила думками. Очі зараз – «зона особливої небезпеки». Хотіла вберегти їх від «вибуху»…

      Лисиця все чудово розумів. Поведінка правильна. Суто жіноча. Туш на віях та й решта їхніх штучок. Усе це інший світ.

      – Він був дуже вродливим, – повела хриплим голосом дівчина. – Ну, і зараз теж нічого. Знаєте, типовий плейбой… Усе на місці. Як і треба. Замакітрив голову… А я подумала – «воно»! Моє красиве щастя. Якого чекала. Що прийде назавжди. Коли рука в руці. «І тільки смерть розлучить нас…». Дурепа… Яка ж я була дурепа. – Олена підійшла до шафи з рядами тек, витягла одну й повернулася до столу. Поклала. Подивилася на Лисицю. – Ми прийшли сюди, до Петровського, майже одночасно, – повела далі, дивлячись усередину себе. – Лейтенантами. Познайомились. Сподобались… Точніше, він мені дуже сподобався. До божевілля. У середині – спалах! Осяяння! Як там у нього відбувалося – хтозна. Казав, що так само. Брехав, мабуть… А може, й ні… – Сперлася на стіл. – Втопилася я в ньому… – Замовкла й покрутила головою. Заперечливо. Ніби перекреслювала прожите. Щоби потім виправити. Але ж… – Одружилися. – Голос знову підхрипує. – Планувати життя щасливе почали. Так усе сонячно… світло… А потім… Сонячне затемнення… Він зустрів нове «сонце». Доньку генерала. І сонячно стало вже з нею. Мій же тато лише підполковник… Пенсіонер… Хоча… Може, там усе по-справжньому… Ну, це таке. Хай щасливими будуть… Дитинка вже є…

      Олена знову стала глядачем. Який не минав жодного кадру фільму. І серцем перестрибував туди. На той бік екрану.