Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко

послабила страх голова у дверях.

      – Гаразд, – стала «добрим слідчим» красивий старший слідчий. – Але – більше й не думай.

      – О’кей, – смішно вимовив круглоголовий.

      – Віддаси коли? – приперла його до стіни дівчина. Професійно. Не сумнівайся. І не рипайся.

      – Із зарплати, – швидко відповів прохач.

      – Ясно, – поставила крапку Олена. – Ти це сам сказав.

      – Дякую! – прошепотів прапорщик «під усмішку» малюка, якому таки дали із серванта кришталеву рибку. Найщасливіший з усіх людей.

      Олена підійшла до одежної шафи, дістала коричневу сумочку з двома масивними кишенями, знайшла там гаманець (хоч це й завжди у них, жінок, непросто!) і протягнула «Лесю Українку».

      Ощасливлений позичальник засяяв, проспівав «цілую ручки» і зник у мовчазному коридорі.

      – Одного разу не встояла перед «прапорщицькими чарами» і тепер маю… Але він усе одно віддає, розбишака. Якби ще й пляшці не кланявся…

      – У кожного свої вади, – прокоментував Богдан, що до цього кис «в офсайді».

      – І у вас? – оперативно зреагувала дівчина.

      – І в мене, – розчарував її професор. – А чому ви думали, що я виняток?

      – Не знаю, – стенула плечима. – Здалося. Ви ж із Києва. Наче з іншого світу.

      – Мені приємно, – діловито мовив Богдан. – Але два питання так і лишилися без відповіді. Про вбивство Костянтина Кречета і зустріч сьогодні ввечері.

      Олена не поспішала відповідати. Ніби не хотіла говорити. Наче щось стримувало. Чи так просто здалося? Це стосувалося відповіді на перше. Чи й на друге? За компанію.

      – Цим гучним убивством займається Кіровське управління, – нарешті розкрила карти вона, знову сідаючи за стіл. – Убили ж на їхній «землі». А ми з ними не дружимо. Давно вже. Така своєрідна… Не те щоб ворожнеча… Антипатія швидше. Але серйозна. Реальна. Так що допомоги з мене мало.

      – Але ж мислити це вам не забороняє? – Лисиця й далі вібрував на діловій частоті.

      – Не забороняє. – Дівчина задумалась. – Якби я хоч одним оком на матеріали накинула… А так. Знаю лише з чуток. Ну, і з розмов наших між собою.

      – І що ж вони гомонять? – ухопився, ніби за соломинку посеред виру, Богдан.

      – У нас люди несентиментальні, – відповіла старший слідчий. – Край суворий. Шахтарський. Усяке буває. І звіряче. Таке, як це. Нічому вже не дивуюся. І коли росла. І коли навчалася. І коли працювати стала.

      – І куди рухатися? – переставав бути романтичним професор.

      – Як завжди, – ввімкнула професійність капітан. – Відпрацьовувати оточення, зв’язки, можливі версії, погрози, хтось гроші позичив, у когось він позичив і не віддав. Варіантів багато. Але голова хай болить у колег із Кіровського. Чи… це… ви?

      – Так, – тяжко видихнув Богдан. Трохи награно. Але красномовно.

      – Ага-а-а, – протягла дівчина. – Он воно що… Журналістське розслідування… Шкода… Точно не допоможу. Ну, не зведу зі слідаком їхнім. Щоб трохи просвітив.