Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко

після гоління, дезодорант – у тумбочку; пасту й щітку – у душову), чай трохи вичах. Богдан укинув меду. Ігор дістав усе, що приніс. Швидка гостина готова. Бенкет!

      Після «бенкету» – робота.

      Донкор розіклав на столі матеріали. Фотографії. Копії документів, одержаних від слідчих. Нелегально, звісно. Біографічна довідка на вбитого. Отаке господарство. Ключ – на старт!

      Богдан схилився над столом. З чого ж починати? Гм… Знати б… Отак завжди, коли берешся за нову «справу». Усе здається незнайомим, страшним і великим. І наганяє сум. Чи й страх. А раптом не зможеш? Не вистачить розуму. Чи сміливості. Чи й здоров’я. А той, хто по інший бік барикади, хитріший і розумніший. І все придумав так, що й трьом академікам не втнути… Що ж… Може бути. Але… Усе невідоме здається величним… Хто це сказав? Хтось однозначно мудрий. Але хто?.. А, не так важливо… Не це головне… Та варто лише зайнятися конкретно – і «знайомство» переростає в «симпатію», а потім – і до «кохання» підбирається. На непристойно близьку відстань. І коли ти роздивишся найменші цяточки на одежі жертви, перевіриш найнеймовірніші чутки, винюхаєш усе, що можна винюхати, тоді ця справа стане «твоєю». І ти вже не можеш ні їсти, ні пити, ні спати, бо надокучливим свердликом у голові дзижчать питання «хто?» й «навіщо?». І всіх, хто хоч якимось боком до справи, ти знаєш краще, ніж своїх знайомих. Чи навіть – і друзів. Тоді – крок за кроком – розвіюється пелена невідомості, а з людей спадають маски. І ти з усім тепер «на ти». Ніби випили на брудершафт. І – цмокнулись у губи. Цього разу все так само. Зможемо? Зможемо!

      Ігор дивився на Лисицю, ніби на суперчарівника з далекої заморської землі. Факіра! Той зараз іще помовчить трохи, поворушить звивинами, струсить із них дорожній пил, наморщить лоба і – скаже те, що треба. Назве ім’я та адресу вбивці. І навіть повідомить, навіщо той усе це зробив.

      Професор побачив захоплений погляд і все в ньому прочитав. Точно Бондаренкові дифірамби. Це він наспівав їх Марченкові. І тепер точно той бачить у Богдані факіра. Зараз він надягне тюрбан, заграє в чарівну дудочку, яку ховає від чужого ока в дорожній сумці, й убивця сам приповзе слухняною коброю. Навіть не засичавши з погрозою. І напише щире зізнання. І в останньому рядку поклянеться, що більше так ніколи не буде. І руки для кайданків таки простягне.

      Лисиця про себе засміявся. Якби ж то так! Але… На жаль, так не буває. Треба добряче напнутися, щоб сталося саме так. От тільки як це зробити? Гм… Узявши на плечі цей важкий тягар.

      У двері постукали.

      «Хто б це?» – промайнуло в Лисиці. Ігор блимнув на нього, ніби питаючи про те ж саме. Навіть з «наїздом».

      – Не знаю, – уголос відповів професор, рушаючи до дверей. – Я ж тут ніколи ще не був, – кинув пошепки й відчинив.

      Серце присіло, зіщулилося й затулилося руками. Лисиця проковтнув слину. Щоб не вдавитися. «Те», що побачив, знищило його вщент. Шикарна брюнетка наче зійшла з обкладинки глянцю. З усім, що домалювали фотошопом. А кажуть, що ідеальних людей не буває. Ще й як буває!