Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко

До лампади…

      Душа спорожніла. Наче її підмели. Чи побувала податкова.

      Зміна смуг.

      Зебра життя.

      Закон.

      – А в тебе є «мартині»? – підморгнув Ігор, криво посміхнувшись.

      – Немає… – Слова випали, грюкнувши об підлогу. І соломки ніхто не підстелив.

      – Поважаю. – Вуха Ігоря майже з’єдналися з ротом.

      – Отож, – розчаровано закивав Лисиця.

      До матеріалів повертатися не хотілось. Думки лишилися за дверима. От уже ж механізм!.. Але хочеш чи не хочеш, а справи самі з місця не зрушать. Берись за рукави…

      Та завадив новий стукіт. Прозвучав як знущання: неповторне двічі не повторюється.

      Богдан ізнехотя відчинив. Підняв очі від підлоги, звів на «стукача» і… О боже! Винятки ніхто не скасовував. У проймі знову засяяло. Та сама «богиня» ще раз змусила серце гасати.

      – Е-е-е, – почала дівчина й прошила усмішкою розгубленого бовдура навиліт, – а мед точно є?

      – Ну-у-у, – заклинило Богдана. – Звісно. – Розклинення сталося різко. – Усе – по-чесному. – Розвів руки.

      – Квітковий чи гречаний? – з недовірою поцікавилася «богиня».

      Питання вимкнуло в голові світло. Підступно. Без попередження. Чи пробки перегоріли? Так наче ж автоматика…

      – Не знаю… – Без світла в голові змогло народитися тільки це.

      Дівчина задумалась. Надягнувши маску інтриганки. І що ж далі?

      – Тоді – до побачення. – Красуня розвернулася й рішуче пішла.

      Скарбничка, що так несподівано знайшлася, гупнула об кахляну підлогу й розлетілася на «запчастини». А всередині – порожньо…

      «Найнялася чи що? – почав гнівитися професор. – Знущається тільки! Працювати не дає…»

      Дверима гупнув з більшою силою. Хоча… у чому ж вони винні? Одвіркам перепало найбільше.

      – Таку чаєм не заманиш, – розчаровано сказав Марченко, коли бовдур-казанова повернувся до столу. – Делікатеси тут треба вищого розряду.

      – А розмова інтелектуальна вже й не цінується? – запитав Богдан для годиться, бо сам усе чудово розумів. Фраза відганяла минулим століттям. І – хронічним «ботанізмом». Найгіршим, що може трапитися із сучасним залицяльником.

      Марченко похитав головою і сказав:

      – Навіть з чаєм і медом на додачу. «Не той тепер Миргород…»

      – «Трактор в полі дир-дир-дир»[15], – перекривив професор. Цього Ігор очікував найменше. А Лисиця з удаваним сумом додав: – Не наш сьогодні день.

      – Усе ще попереду, – підморгнув донкор.

      – Побачимо.

      Богдан зціпив зуби і знову схилився над матеріалами. Узяв інформаційну довідку.

      – Так… Ну, і хто ж там він у нас? – Почухав потилицю. – Ага. Кречет Костянтин Петрович. Двадцять вісім років. Розлучений. Власник студії тату «Rarity» й, за неофіційними даними, бару-пабу «Ричард». Жив сам. Батьки померли кілька років тому. Народився в Торезі Донецької області. Пізніше переїхали в Донецьк. Випускник сімдесятої

15

«Не той тепер Миргород…» – рядок з поеми П. Тичини «Пісня трактористки»; «Трактор в полі дир-дир-дир» – рядок з пародії на вірші Тичини.