Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко

а вона мені все про тату нове байки травила.

      – Тату? – насторожився Богдан.

      – Ага-а-а-а, – на автоматі відповів донкор.

      – І що там?

      – Не показала. Чекає, коли Настя приїде. Сюрпрайз. Хоче, щоб і моя теж зробила. Таке ж саме. Щоб схожими й тут були. Торохтіла, як вибирала в каталозі, як набивали, що відчувала, як зараз доглядає за ним.

      – Гм… – задумався Богдан. – А не питав, де робила?

      – Питав, звісно. Не в Кречета. Салон «Татутенія». Це на Челюскінців.

      – Погано, – скрушно мовив професор. – Якби в Кречета, може, щось би цікавого розповіла.

      – Якби ж…

      – А я тут у культурному житті вашого міста намагався розібратися.

      – І що?

      – Можна було б навідатися в кілька місць. Привабливо.

      – А що не дає?

      – Не здогадуєшся? – вперся очима у співрозмовника Богдан. – Може, вбивство? Яке нам треба розслідувати.

      Лисиця не втримався. Хтозна-чого. І тепер шкодував. Подумки спробував дотягнутися до одного ліктя. Потім – до іншого. Зась. Уже нічого не виправити. Слів не впіймати. Вони зграйкою горобців дружно обсіли Ігорову голову. Але той наче й не помітив цього. Відповів так само спокійно, як говорив до того. До «історичної Лисициної тиради»:

      – Не двадцять чотири ж години ти це збираєшся робити?

      – Та хоч усі двадцять п’ять. Час тут має тільки одне значення. Швидко біжить. Решта – мене не колише. А біжить він, щоб ти розумів, дуже швидко. Пора вже й запрягатися.

      – О’кей. Стартуймо.

      Ігор заховав лоточки до багажника й проворно вмостився в «лачетті». Лисиця зробив це ще швидше. І донкор «пришпорив».

      Поки доїхали до готелю, Лисиця побачив багато пам’ятних місць. Драмтеатр похвастався виразною масивною колонадою з фронтоном, на якому гордо підноситься Мельпомена з пальмовою гілкою…

      …Площа Леніна, яка колись називалася Сінною…

      …Ворошиловський райвиконком…

      …Обласна філармонія імені Прокоф’єва…

      …Стильна п’ятиповерхова будівля з пілястрами, еркерами, лоджіями, увінчана кутовою вежею. І все це – «Донбас Палас»…

      …Театр опери й балету імені Солов’яненка, ніжно-білий з кремовими вставками, нагадав голос нашого славетного тенора…

      …Фронтон потужної споруди Наукової бібліотеки імені Крупської, над яким колись виріс кутовий купол, підтримує практично незліченна кількість колон…

      …Модернова будівля Науково-технічної бібліотеки Донецького національного технічного університету…

      …Бронзовий Артем на повний зріст. Права рука в кишені (револьвер там чи дуля – ніхто не знає, але автору вдалося створити ілюзію міцності й сили)…

      …Знову ніжні тони, колонада й арки грандіозної махини Донецької обласної травматології. Біля входу – прикольний «Пам’ятник зціленому хворому». Бронзовий чоловік, що застиг, роблячи крок правою ногою та тримаючи переламану милицю. Ігор розказав, що пам’ятник