Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко

Ось так. Але про те, що так називається ще й готель, де професорові пощастило (чи не пощастило – час покаже) пожити кілька днів, всесвітня павутина не знала.

      Закінчивши з Інтернетом, Лисиця завів розмову про футбол. У ньому професор тямив більше, ніж у видобуванні вугілля. Про мету ж приїзду – жодного слова. Гросмейстерська пауза. Все попереду. І наговоряться ще. До болю в язиках.

      Марченко вів спокійно. Професорові це подобалось. Не любив, коли смикаються за кермом. Тут же тебе не блохи ловити посаджено. Чи ще там щось, як у примовці відомій. Тут ти – для величної місії. Блюди правила. Поважай таких же рейсерів, як і сам. І люби свого залізного коня. Стань із ним одним цілим.

      На розв’язці взяли праворуч. Туди йшла все та ж вулиця Артема. Проїхали ще трохи, й «лачетті» зупинилася напроти гімназії.

      – Посидь, – м’яко наказав донкор. – Я швидко.

      Він вистрибнув з машини й майже побіг хідником, вимощеним плиткою, до білих пластикових дверей.

      Богдан почав виконувати наказ. Але й роздивлятись. Оце вона така. Сімдесята гімназія. Довга чотириповерхова цегляна будівля з пластиковими вікнами. Мабуть, іще радянських часів. Архітектура без «вибриків». Будівлю ніби трохи закопали. І вікна першого поверху видно лише наполовину. Визирають із-за невисокого парканчика. А дорога, тротуар і газон перед гімназією вище десь на метр. Над рівнем моря. І хідник за парканчиком стає містком до входу.

      На дерева не поскупилися. Ще досить зелені вони. Тягнуться непроглядною стіною вздовж усієї гімназії. Ховають від цікавого ока. Щоб не зурочило? Мабуть. Краще перестрахуватися, ніж недо-…

      Трава теж іще зелена. Хоч подекуди й притрушена першими жертвами осені. Вона вже заслала таємних агентів. І ті потроху змінюють усе на свій лад.

      Ліворуч гімназія впирається у височенний модерний будинок. Цей звели не так давно. Технології виказують. Гармонія бетону і скла. Яка усе ж таки між цими сусідами прірва! Згадався анекдот. Поїхали радянські науковці до японських. Більше світу подивитися. Самим же показати нічого (засекречене ж усе!). От один, подолавши страх, запитав у японця: «А наскільки ми від вас відстали?» – «Назавжди…»

      Подивився в дзеркало заднього огляду. «Лачетті» почав об’їжджати розмальований символікою Євро-2012 тролейбус із електронною двійкою і назвами пунктів «А» і «Б» «на лобі», між якими, як білка в колесі, мотається туди-сюди. Устиг помітити фейс невдоволеного водія. Аякже. Загородили дорогу, криворукі. Паркуються, ніби в джунглях до цього жили. Теж мені, «Крокодил Данді 2»[8].

      Кинув очима на пластикові двері. Глухо. Ігоря поки не видно. Що ж він там так довго? Пустив погляд узбіччям. Той вихопив із довкілля високий і товстий рекламний стовп, на який угорі ніби сіла тарілка-НЛО. «Колона Морриса[9]», – згадав його назву. Цікаво. Чим живе столиця Донбасу у плані культури?

      Вийшов. Потягнувся. Засидівся

8

Один з комерційно найбільш успішних австралійських художніх фільмів. У ньому продовжено розповідь про австралійського мисливця Майкла Данді, розпочату у фільмі «Крокодил Данді». Майкл опиняється в Нью-Йорку, де ніяк не може звикнути до міського життя. Він час від часу потрапляє в смішні ситуації, бо не змінює своїх дивних для мегаполіса звичок. Фільм був лідером у радянському кінопрокаті.

9

Колона Морриса – вулична колона, що має циліндричну форму. Призначена для вивішування рекламних афіш. Носить ім’я паризького друкаря Габріеля Морриса.