Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.. Полина Жеребцова

роздягли догола й дивилися. Мені було дуже соромно. Навіщо вони зняли з них одяг?

      Тітки й баби лаялися. Солдати сказали, що шукають слід. Слід від ремінця начебто. Від автомата. І одного хлопця кудись повели. Хоча сліду ніхто в нього не бачив. Цей хлопець просто повз проходив.

      У нас документи дивилися.

07.02.

      Ми провідали дідусеву квартиру. Там російські солдати. Вони підлогу зняли. Немає паркету. Дірка. Вони вогнище палили.

      Спалили Пушкіна!!! Страхіття! Жах! Обід варили.

      Мама з ними розмовляла. Сварила. Вони покивали довбешками. Мама каже:

      – Їм років вісімнадцять! Не розуміють, що чинять!

      А так, як на мене, великі дядьки. Один був із вусами. Вони там живуть і стріляють.

      У дідусеву квартиру влучило снарядом. Її розбито. Телевізор солдати розстріляли. Чому?

15.02.

      Ми були на базарі «Берьозка». Там продавалися перепічки, цигарки, солоні огірки.

      Під час стрілянини всі тікали, ховалися.

      Назад ішли, дивимося: бабуся. Везе щось на санчатах. Ковдрою накрите. Мама вирішила, труна. Ледве йде бабуся. Їй років вісімдесят. Сиве волосся з-під хустки. Навколо стріляють. Але вона глуха. Не чує навіть.

      Мама взялася допомогти. Через трасу санчата перевезла. І тут вітер, ковдра впала. Ми дивимось, а це зовсім і не труна, а новий холодильник у пакуванні. Бабуся його десь украла.

23.02.

      Усі крадуть. І тьотя Г., і тьотя А., і тьотя З., і дядько К., і Х., і М.! Усі зранку беруть тачки. Йдуть. А потім приходять, приносять килими. Посуд. Меблі. Дві-три людини не крадуть лише. Юрій Михайлович не краде, і ще кілька сусідів не крадуть. Інші сусіди кажуть:

      – Російські солдати крадуть!

      І це правда.

      – І ми будемо красти! Однаково добро пропаде.

      І роблять так.

      З будинку навпроти найбільш невтомний – дідусь Полоній. Він раніше у в’язниці працював. Наглядачем. Тепер по п’ять разів за день тачки тягне. З ним близько десяти друзів. Сваряться інколи, кому що дістанеться. Прямо надворі галасують.

      А з нашого будинку відзначаються тьотя Аміна й тьотя Рада.

      Ми пішли до центру: я, мама, тьотя Валя й Альонка. І теж зайшли в приватний будинок. Там чай був. Ми взяли по одній коробочці. Потім я побачила ляльку. Це був пупсик. І я його взяла. Альонка знайшла олівці. А мама нічого не взяла. Сказала, що її мало не вбив снайпер. Снайпер стріляв у маму. Адже соромно, якщо вб’є в чужому будинку і тебе знайдуть як злодія.

      – У нас удома купа своїх речей. Дівати нікуди! – сказала мама. – Ходімо додому!

      І ми пішли.

25.02.

      Ми ходили до церкви. Вона за мостом, де ріка Сунжа. Сунжа брудна, каламутна. Церква від снарядів похилилася.

      У неї не раз влучали. Навколо будинки, як після страшного землетрусу: начебто були будинки, а тепер тільки частина стіни.

      У церкві давали солоні помідори й макарони в стаканчиках. Бабусі були росіянки, і тьоті-чеченки були. Дітей багато. Баби на них бурчали.

      Ще я там бачила Люсю. Вона живе в зруйнованих під’їздах. У неї вбили тата, маму і бабусю. Люся фарбує губи. Вона знайшла