Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.. Полина Жеребцова

Ґрозний. З нею був хлопчик, молодший за неї. Мабуть, брат.

      Дід на зупинці сказав:

      – Вона захищає Батьківщину. Ти підростеш, і ти будеш! – і вказав на мене пальцем.

      А мама сказала:

      – Гарна дівчина. Дай Боже їй успіху!

      «Руда» почервоніла й пішла.

      Ще я дізналася, що малий автомат називається «тюльпан». Зовсім як квітка!

      Їжі ніде немає. Хліба немає. Бабуся Ніна добула капусти. Ми їмо капусту! Мені скоро 10 років.

      Поля

12.01.

      Мансур показував ракетницю. Це трубка. Нею подають сигнал. Він знайшов її надворі.

      Дядько Султан, тато Хави з першого під’їзду, впіймав десь курку, зварив її у великому відрі й давав усім попити бульйону. І нам дав. Ми відразу всі накинулись і з’їли. Тобто попили води від курки. О, як чудово! Дядько Султан ще дав дві картоплини!!!

      Хави вдома немає. Вона з мамою в Інгушетії.

      Поля

14.01.

      Прийшов через сині гори син бабусі Олі. Вона стара. У нас жила. Його хотіли розстріляти й солдати, й ополченці. Він усім сказав:

      – Я йду до мами!

      І його не вбили. Він – хоробрий.

      Ми були такі голодні! А він сходив на базу і приніс нам пів’ящика кільки! О, як смачно! Бабусю Олю він забрав. Вони пішки підуть із міста.

18.01.

      Їжі немає. Води немає. Холодно. Я часто сиджу у ванній кімнаті. Шибок немає. Ґраток немає. Снарядами знесло. На підлозі сніг.

      З бабою Ніною сварюся. Вона книжки хоче палити замість дров! З Баширом сварюся. Він смикає мене за волосся. Бридкий другорічник! Юрочка дуріє. А я люблю Мансура. Тільки це страшний секрет! І щоб ніхто не знав, я ховатиму тебе, Щоденнику, за шафу. Якщо Башир знайде тебе, мені загрожує довічна ганьба. Він усім розповість.

      Мансур хоробрий. Він намагається знайти їжу і не боїться обстрілів.

      Ще на зупинці робили пастку ополченці. Підпиляли дерева і впіймали БТРи й танки. Кидали в них «підпалишку». Потім постріляли солдатів і пішли.

      А хлопці з нашого двору туди побігли. І сказали, що один солдат був ще живий. Він попрохав, щоб його застрелили. У нього не було ніг. Вони згоріли. Він сам попрохав. Так сказав Алі, який живе за квартал від нас. Алі 13 років. Це він убив.

      А потім плакав, тому що вбивати страшно. Він убив з пістолета. Баба Ніна хрестилась, і всі плакали. Алі дав тьотям лист. У солдата написано так: «Бережи дочок. Ми спускаємося до Ґрозного. Немає вибору. Ми не можемо повернути, наші танки навели на нас гармати. Якщо ми повернемо – це зрада. Нас розстріляють. Ми йдемо на неминучу смерть. Пробач і прощавай».

      Тьоті хотіли викинути лист, а мама поклала лист туди, де книжки. Обіцяла відправити за адресою. Вулиці й номера будинку немає. Згоріли. Але написано: хххxx область. Мені жаль солдата. Я не піду на зупинку садами. Там лежить його труп та інші мерці.

      Поля

20.01.

      Військові стріляють у собак. Собаки їдять мерців. На вулицях лежать мертві люди й мертві собаки. Я намагаюся не дивитись, коли йду повз. Я заплющую очі. Тому що кричу, коли їх бачу, і не можу зупинитись. А мама свариться. Каже, я – боягузка.

      Ополченці воюють із російськими військовими. Ополченці