Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.. Полина Жеребцова

торбі:

      – Де тебе чорти носять? – спитала вона.

      Я сказала. Мама дала запотиличника. Прямо при мерцеві. У мене в очах свічки засвітились від запотиличника. Дуже прикро стало.

      – Крім їжі, нічого брати не можна! – суворо сказала мама.

      Мама знайшла ковдру, що валялася на вулиці. Накрила небіжчика, і ми пішли додому.

      Поля

12.03.

      О, що було! Ми ходили до церкви через міст. Міст наполовину впав у річку. Тому що бомба влучила. Але по другій половині можна пройти. На інший берег річки потрапити.

      Ще там, де міст, поряд президентський палац битий і розбитий готель «Кавказ». А на мості стоїть гармата й солдати. Російські. І стільці стоять, і сидять вони на стільцях. Це тепер їхній міст.

      От ми йшли з мамою до церкви і були вже на середині мосту. І я бачу: на іншому мості, який далі через річку, біжать ополченці. Я їх відразу впізнала – у них на головах зелені стрічки. Вони стали стріляти з такої довгої зеленої труби, яку носять за плечем. І прямо по нас! З того мосту – по цьому мосту! Я-а-ак бахнуло! Вогонь! Усі попадали.

      Поруч із нами тьотя йшла з хлопчиком, чеченці. І дідусь із бабусею, росіяни. І ми. Усі до церкви йшли – там продукти інколи дають. Козаки привозять.

      Як почали стріляти! Бій! Солдати стали бити гарматою по ополченцях, по іншому мосту. Гармата велика! На колесах! Вона стріляє, а земля ворушиться, як землетрус.

      Я лежала і кричала від страху. А мама мене потягла за шкірку в зруйнований готель «Кавказ». І люди з мосту теж прибігли в руїни готелю. Там лежали на підлозі. А стріляли сильніше й сильніше. Я так боялася! Я подумала, от смерть прийшла. Ніякої «теплової» міни не треба. Так уб’ють.

      Готель розбитий. У нього тисячі разів влучали снаряди. Стіни як мереживо. Під ногами купа тирси з каменю. Ми дві години там лежали. Познайомились.

      Хлопчик плакав. До тьоті Асі на руки заліз. Вона на підлозі лежала, його обіймала. А дідусь Борис нас заспокоював. Сказав, що кулі не дістануть. Адже так не буває, щоб усіх відразу вбило. У кожного своя доля!

      Потім ми дивимось, а купа мішків у кутку ворушиться. Там сміття було, пакети. Вилазять четверо солдатів звідтіля. Виявляється, вони весь час там лежали! Мама до них:

      – Що ви тут робите?!

      Вони:

      – Ми ховаємося. Ми не хочемо воювати!

      Дід Борис давай їх лаяти:

      – Що ви тут робите? Бій іде! А ви за мішками сидите!

      А солдати худі такі. Кажуть:

      – Ми не хочемо воювати! Ми додому хочемо! Додому!

      Коли тихіше стало, солдати нас провели до іншого будинку. Мама прохала в них бронежилет.

      – Дайте, – сказала мама, – один бронежилет. Для дитини!

      Але солдати не дали. Собі, сказали, мало. По три на себе вдягли. Боялися дуже.

      Ми перебігли дорогу, зайшли крізь вікна в інший будинок. А там вихід завалений. Немає виходу. Потрібно з третього поверху стрибати. Назад не підеш – знову стріляють. Я стрибнула і впала на велику гору битої цегли. Ноги забила та руки подряпала.

      А за мною всі пострибали: охнувши, стрибнула тьотя Ася, лаючись, мама, бабуся й дідусь стрибнули вниз, перехрестившись.

      Дідусь