Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.. Полина Жеребцова

й відрізала моє волосся. У мене волосся було нижче плеча. Каштанове. Вона мене обстригла наголо. Сказала:

      – Це покарання! Треба бути уважною! Ти мені паркет знищила!

      На паркеті всього одна дощечка згоріла. Але мама не пробачила. Побила і волосся обрізала. Я сиділа й плакала перед дзеркалом. Підборіддя тремтіло. Мені було гидко дивитися на себе. Потім прийшла тьотя Валя. Ойкнула:

      – Ти, Лено, з глузду з’їхала?!

      І мені сказала:

      – Чом ти до нас не прибігла? Ми б тебе сховали!

      Тепер я вдягла велику хустку. Інакше всі діти будуть сміятись і обзивати мене.

19.03.

      Ми ходили по воду. Труба далеко за садами, де річка Нефтянка. Були діти, жінки. Усі з відрами, бідончиками. Там іноді сильно стріляють з автоматів, ми падаємо й лежимо.

      Мама не пробачила за той каганець. Коли багато дітей було, вона підійшла й стягла з мене хустку. Сказала:

      – Отак я її покарала! Тепер вона лиса і страшна, тому що була неакуратна й вогонь потрапив на підлогу!

      Усі діти сміялися. Промовляли: «Голомоза-лиса, хлібом поділися» – і реготали. А я стояла і плакала. І здається, що мені краще померти, аніж жити. Навіщо я живу?

      Поля

20.03.

      Сьогодні день народження. Мені 10 років!

      Я у великій хустці, і видно саме обличчя, як у матрьошки. Мама підійшла, обняла мене і сказала:

      – Я погарячкувала, мабуть. Ось, візьми!

      І сунула трохи грошей.

      – Оце тобі на морозиво! – сказала вона.

      І пішла у справах. А я сиджу і думаю, що мені не потрібні ці гроші. Мені нічого не треба. Вона не любить мене. Ніхто не любить.

      Прийшли тьотя Валя й Альонка. Принесли старе варення з абрикос. Це подарунок.

02.04.

      Ми ходили на консервний завод. Це далеко. Потрібно йти пішки години чотири. Я, мама, Альонка й тьотя Валя.

      Там можна взяти кабачкову ікру. Термін придатності минув. Але їсти можна, якщо пересмажити. Усі носять і їдять. Там тисячі банок!

      Ми йшли через будинки й сади туди. Там були сотні людей і кореспонденти. Іноземці. Вони говорили незрозумілою мовою. Мама сказала, вони з Англії та Франції. Ці дядьки дали мені й Альонці цукерки!!! Справжні! Шоколадні! І пішли. Вони щось фотографували. А ми відразу всі цукерки засунули в рот і з’їли. О, як смачно!

      Мама й тьотя Валя взяли багато банок ікри. Ми будемо обсмажувати її на сковорідці!

      Але було й страшно. Коли ми йшли туди, є дорога, де їдуть машини. Ця дорога неподалік від консервного заводу. Там лежала людина. Не людина, а такий чорний скелет. Трохи одягу. Обличчя й руки з’їли собаки. А середину поїли, але не зовсім. А поряд згорілий танк. І більше не було трупів.

      Мама і тьотя Валя відвернулись і пройшли повз. А я й Альонка зупинилися. Ми дивилися. Я бачила його ребра. Вони такі були дивні, і шматки одягу приклеїлися наче. Мама і тьотя Валя заходилися на нас кричати.

      Ми побрели далі. Потім я Альонці кажу:

      – Раптом він заворушиться?

      Альонка заверещала.

      Назад не хотіли йти тим самим шляхом, але пішли. І знову я не злякалася. Подивилася. Лежить. Усі ходять повз, а він – лежить. Собака підійшов, понюхав. Ми відігнали