Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.. Полина Жеребцова

із влучного лука в серця,

      Щоб тритонів співи бриніли,

      Щоби щастя не знало кінця.

      Афродита – дочка моря й сонця —

      Всіх сліпила своєю красою.

      Хто зустріне її випадково,

      Той не матиме більше спокою.

      Вигравало кольє зі смарагдів,

      Сукня мінилась пурпурова.

      З ворожінь чарівниці-Наяди

      Вона слухала кожне слово.

      Так і сяє від усмішок зала,

      Блискотить від алмазних букетів.

      І хто знає, що він там не зайвий,

      Хай з’являється теж на бенкеті!

      Вирушаймо удвох, коли хочеш,

      Бо і я поспішаю туди.

      Світить Місяць, господар ночі.

      Зірко ясна, веди нас, веди!

      13 років.

      Поля

13.05.

      Тепер про бабусю Тосю докладніше. Тож я шифрувала, що вона в нас, але збирається тікати до Росії і їй допомагатимуть сусіди (ми і тьотя Мар’ям). Але сьогодні з’ясувалося, що бабуся Тося щось приховує, тому не їде і ховається. Щось відбувається ще, про що вона не каже.

15.05.

      Сьогодні вранці мама мила мені голову. Це відбувається так: спочатку я приношу з городів воду у відрах. Там вода в старих колодязях. Чергу потрібно вистояти!

      Потім ми воду гріємо. Тягнемо відра у ванну кімнату, змішуємо гарячу воду з холодною, і мама поливає мені на голову, а я милом її мию. Шампуню немає давно.

      Усе так і було сьогодні, доки мама не задумалася, набрала окропу (замість теплої води) і ошпарила мені голову! Я, звичайно, завила. Боляче! Мама не розібралася, чого це я вию, розлютилась і вдарила мене по голові бляшаним ковшем! Я ж залишилася винною!

      Тепер голова в тому місці надулася. Величезна ґуля під волоссям, ближче до вуха! Добре, що вона мені череп не проломила. Невідомо, чим усе тепер скінчиться – голова болить страшенно, ґуля просто величезна! Цілий день прикладаю холодне до голови в надії, що набряк спаде. Прибираю, перу мовчки, щоб знову не отримати.

      Бабусі Тосі поскаржилася – вона, як побачила ґулю, прошепотіла: «О Боже!», схопила свою торбу і втекла до себе на поверх. Не наважилася в нас залишитись.

      P. S. З мамою я розмовляти не буду. Вона однаково тільки лається. Кричить, що я хворіла (вуха й горло) і на мене вона витратила гроші. Хоч мені безкоштовні ліки дали в лікарні, а до цього мама відібрала, що я знайшла на ринку, і так і не купила мені годинник – навіть найдешевший. Безсовісна!

      Ой, як боляче. У-у-у-у-у-у!

      Поля

17.05.

      Учора був мамин день народження. Я вперше їй нічого не подарувала. Зазвичай завжди готую подарунок, роблю його сама. На 8 березня цього року, крім солодощів, ще й листівку сама малювала.

      У школі з дівчатами ми розмовляли про «Титанік». Про те, як через багато років після його загибелі плив інший корабель і почув сигнал про допомогу. Він кинувся до найближчого крейсера, але виявилося, що з тим усе гаразд. Тоді вирішили з’ясувати, звідки йде сигнал. Хтось же кличе на допомогу? І виявилося, що той сигнал іде з давно потонулого «Титаніка». Іде сигнал, незважаючи на те що корабель глибоко під водою.

      Учора ми лягли спати, і раптом хтось став нам двері бити. Вітчима знову немає. Мама і я. Я пішла, подивилась у вічко: незнайомі чоловіки. Я постукала ополоником у стіну до тьоті Мар’ям