Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.. Полина Жеребцова

А ми відчинили двері невдовзі, а цуценя пищить у коробці. Не знаємо, що тепер робити.

21.04.

      Були в тьоті Алі. Вона жартувала, моя мама, як завжди, з усіма сперечалась, бабуся Тося сміялась. Ерик слухав то музику, то нас.

      Він розібрав мій магнітофон. Сказав, ремонту таке не підлягає. Це дурниця, я сама його полагоджу. Узяла в Акбара паяльник. Знайду, де з’єднати дроти.

24.04.

      Ерик їде завтра. Він прибув до Чечні ненадовго. Ми майже не спілкуємося.

      Сьогодні в школі було от що: наприкінці навчального року в наш 7-й «А» прийшла дівчинка в паранджі. Вона ні з ким не стала розмовляти. Мовчки сіла за останню парту. Банда Лур’є-Левиці до неї почіплялась-почіплялась та й перестала.

      У неї коричневий рюкзак із книжками й паранджа чорна. Паранджа так відстібається, що обличчя видно, а потім вона знову закривається, і видно тільки очі!

      У нас у класі скромно вдягаються Кассі, Тина, Сета і я. Хустки й довгі спідниці. Інші наряджаються, і навіть деякі, з банди Лур’є-Левиці, носять міні-спідниці й фарбуються!

      У паранджі вперше хтось завітав.

      Поля

27.04.

      Сьогодні пішли після уроків гуляти. Я, Тина й Кассі.

      Ходили, вірші читали одна одній. Ідемо назад повз шкільний паркан, і я бачу – щось негарне діється на галявині. Старшокласники та банда Лур’є-Левиці оточили нашу новеньку в паранджі. Їх десь п’ятнадцятеро, а вона одна. Півколо звужується, і от-от бійка почнеться.

      Тут я зрозуміла, що я ні на чиєму боці, окрім тих, кому потрібна допомога. Не можу дивитися, як б’ють.

      – Ходімо, – кажу. – Допоможемо їй!

      – Що ти! Що ти! – позадкували Кассі й Тина. – Битися?! Ходімо звідси швидше, доки нас не помітили. А то надають по шиї о-го-го як!

      І, пригнувшись, вони швидко задріботіли вздовж паркану до будинків. Я одна перелізла через шкільний паркан і побігла на галявину, встигнувши на ходу підібрати величезну гілляку з землі.

      Новенька стояла в паранджі – видно були тільки очі. На неї з усіх боків наступали десятикласники з бандою Лур’є-Левиці.

      – Ваххабістка! Ваххабістка! – кричали вони. – Покажи нам обличчя! Ми зірвемо з тебе цю ганчірку! Ти ваххабістка! Ми тобі покажемо! Ти не будеш ходити в нашій школі в паранджі!

      Компанія розмахувала кулаками, а Міла з Ліндою навіть камені встигли взяти до рук. Новенька поволі задкувала, але нічого не говорила й обличчя не відкривала.

      Коли я підбігла, стався затор. Народ наче отямився й покривився.

      – Ти що, Жеребець, тут забула? – вийшла поперед інших Лур’є-Левиця. – Це наші розбірки! Іди звідси!

      – Іди геть! Забирайся звідси, російська тварюко! – заверещали її служниці з банди.

      Старшокласники мовчали.

      – Вас багато, а вона одна. Це нечесно, – сказала я, розмахуючи гілкою, щоб не дати їм підійти близько до себе. Новенька опинилася за моєю спиною. Ми повільно відступали до паркану.

      – Вона сама за себе відповість! А тебе, російська гадино, ми прикопаємо в канаві, – сказав упевнено десятикласник і плюнув на мою туфлю.

      Начебто я повинна була злякатись, але на мене ніби щось