Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.. Полина Жеребцова

зі старими й дітьми їжею. Тоді він жив у Ґрозному. З ним дружили тьотя Валя й Альонка і старі з будинку навпроти.

      Мама сказала Язидові, що вітчима Руслана немає. Руслан у селі – провідує стареньку матір. Язид пообіцяв розібратися з покидьками. Мама дозволила йому прийти й підстерегти їх, сидячи в нашій квартирі.

      Бабуся Патошки сьогодні повідала, що ці хлопці дуже нехороші й розповідають про мене, маму та вітчима всіляку гидоту в нашому дворі. Але ніхто не знає, хто вони і звідки прибули.

      03.00. Язид, родич дядька Султана, сидів у нас. Його моя мама попрохала підстерегти злочинців! Атож! Мовляв, він спортивний, пристойний, на боці добра, мусульманин.

      Мама пішла на ринок. А я сиділа на дивані й грала з ним у шахи, щоб гість не нудьгував. А потім ми грали в карти. І раптом він поліз до мене цілуватись і обійматись. До мене! Який жах! Я про таке читала тільки в книжках. І то в паскудних книжках, які Лунет Хейді підсовує. Я почала відбиватися від нього і кричати, але це не допомагало. Язид розірвав мій халат, і я не могла його зупинити. Його руки… О, який жах! Він торкався мене, цілував проти моєї волі, а я нічого не могла зробити. Він був сильніший за мене! Я кричала: «Мамо!», так, що вуха заклало і я сама перестала чути свій голос. Але він не відпускав. Я пам’ятаю, як боялась, і більше нічого. Він міг робити зі мною будь-що. Мені ще ніколи не було так страшно.

      Потім я начебто провалилася під воду, і все стало сприйматись інакше. Час пішов і повільно, і швидко. Я бачила кожну мить, але була секунда – подумати. Я побачила за головою дядька Язида срібний свічник. Цей свічник дідусь Анатолій купив колись в антикварному магазині. Я з останніх сил тяглася до столика, на якому стояв свічник. Не знаю, як мені вдалося схопити його. Але саме ним одержав дядько Язид по голові!

      Дядько Язид повалився, і мені довелося вибиратися, на превелику силу відштовхуючи його тушу.

      Яка мерзота! Я підхопилась і побігла до дверей, не думаючи навіть, що халат розірвано. Але двері були замкнені, я стала відчиняти замки, а руки тремтять. А дядько Язид отямився, підскочив і штовхнув мене. Я відлетіла на підлогу, так і не відчинивши двері. Побачила, що мій ніж лежить на підлозі біля тумбочки, і схопила його.

      – Заради Аллаха, ідіть звідси! – сказала я.

      Але дядько Язид не напав. Він просичав:

      – Ті, які йшли звідси, ще повернуться!

      Відімкнув наші двері й вискочив у двір. Під’їзд заливало сонячним світлом.

      У мене істерика сталась. Я сиділа на підлозі, плакала й кричала. Тьотя Мар’ям почула й забрала мене до себе. На кухні в неї їла тьотя Золіна, дружина дядька Сулеймана з будинку навпроти. Золіна витріщила очі, а тьотя Мар’ям її відразу випровадила, пояснивши:

      – У дитини біда. Упала, мабуть. Увечері приходь!

      І замкнула за нею двері. Обіймала мене. Принесла мені чисті речі, дала чаю. Я їй усе розповіла. Тьотя Мар’ям сказала, що все це – таємниця. Ніхто не повинен знати. Навіть мама. Ніхто. Інакше мене можуть убити, як ту дівчину на «Ташкалі», яку вбив батько. Або просто ніхто не одружиться потім.

      – А з мамою твоєю я сама поговорю, – сказала тьотя Мар’ям.

      Зі