Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.. Полина Жеребцова

всього 15 років. Він так намагається вижити, прогодувати й одягти родину, знаючи, що його батька вбили на війні в серпні 1996-го. Ерик нікому не відмовляє в допомозі.

      Тепер вибач, милий Щоденнику, у мене немає зошита. А цей закінчився. Я не знаю, коли зможу продовжити нашу розмову. Але знай, що я всіх люблю насправді, навіть тих, із ким сварюся. Тому, що в кожній людині є добро.

      Поля

07.02.

      З мамою посварилася. Вона, як війна почалася, стала сама не своя. Раніше, коли мир був, ми до парку ходили: на гойдалці гойдалися, морозиво їли. А зараз мама б’ється, лупцює мене. От і сьогодні побила, та так, що рука моя була в крові. Вона по ній лінійкою вдарила. Усе через ящик зі шкільними зошитами. Я його перевернула – шукала порожній зошит, а назад склала все неакуратно.

      – У тебе в голові клятий щоденник! – кричала мама. – Не вистачало, щоб ти ще на нього шкільні зошити переводила. Тільки й думаєш про щоденник і хлопців. Ти негарна, тебе все одно ніхто не покохає!

      Зараз вона пішла до тьоті Алі. Скаржитись. А я сиджу в темряві. Ні свічки, ні каганця.

      Вибач, що пишу такі карлючки.

      Поля

09.02.

      У мене є мрія: я хочу знайти Друга. Друга, який мене ніколи не зрадить.

      Учора в бабусі Тосі подивилася фільм. Хлопчик загадав бажання стати дорослим і за одну ніч перетворився на чоловіка. Він потрапив у неймовірні пригоди, але весь час шукав, як же йому знову перетворитися на дитину. Я б теж хотіла стати тижнів на два дорослою, а потім перетворитися на маленьку. І щоб у Ґрозному був мир і фонтани, як раніше.

      У школі до мене чіплялися десятикласники. Базікали дурниці й усіляку гидоту. Я говорила вчителеві. Але той прикинувся глухим і не став із ними зв’язуватись.

      Мага, зрозумівши, що я не піду з ним ні на яке побачення, обізвав мене «гаскі хак» (російська свиня) – і тільки його й бачили. Не став навіть сидіти на уроках.

      Із дворовою дівчинкою Хавою ми вже не дружимо, як раніше. Учора я прийшла до неї додому. Але вона мене не пустила. А Лунет і Маліду пустила.

      – Це тому, що ти – росіянка! – прошипіла мені Лунет із Хавиного вікна. – Ми росіян не пускаємо!

      Хава теж живе на першому поверсі, тільки в неї інший під’їзд. Рятують мене тільки медитація, зарядка за йогою та книжки про Будду.

      Ми з Хейдою ходили до її школи № 61. Це дуже далеко. Ожеледь страшна. Я двічі впала, послизнувшись, і мало голову не розбила. Похід в один бік зайняв дві години.

      Я говорила з нею про Агні-йогу, а Хейда завела розмову про кохання. Вона сказала, що вірить у кохання.

      – Кохання – це прекрасний сон! – бурмотіла Хейда, притискаючи до грудей руки в рукавицях. – Коли хлопець і дівчина одружуються й у них буває перша шлюбна ніч, сам Бог радіє! Адже на землі кохання стає більше! І людей стає більше! І люди поклоняються Богові та роблять добрі справи!

      – Нема ніякого кохання! – сказала я їй. – Кохання не існує! Це казочки для дурників! Буває або дружба на довгі роки, або спільне марнування часу, та й по всьому!

      – О, Поліно, це не так! Серце моє говорить, що існує кохання! – сперечалася зі мною Хейда. – Це так прекрасно,