Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.. Полина Жеребцова

Узялася за томи «Анжеліки». Велика жінка! Як би я хотіла бути корсаром, або зустрітися з Жоффрей де Пейраком, або стати коханкою короля.

      Ну, бувай! Приємних сновидінь. Бережи нас Бог!

      Поля,

      Польді,

      Пауліна.

      Пауліна – це моє домашнє ім’я. Руслан – мамин чоловік – каже, арабською це означає «Павич».

10.03.

      Читала Коран. Яка прекрасна сура про огудників!

Огудник

      Ім’ям Аллаха Милостивого, Милосердного!

      Горе кожному огудникові-наклепникові!

      Котрий нагріб собі добра і все порахував.

      Він гадає, що відкупиться ним від смерті.

      Але ж ні! Буде кинутий він у пекельну піч!

      Як розтлумачити тобі, що таке пекельна піч?

      Це – вогонь Аллаха розпалений,

      який здіймається над серцями.

      Воістину, він зімкнеться над ними

      на ланцюгах простягнутих.[1]

11.03.

      Коли ми з Альонкою йдемо зі школи, то перед нами маячить пустельна дорога, база з бетонним парканом та пустирі. Періодично до нас там чіпляються хлопці. Але то дрібниці – ми їх посилаємо. От і сьогодні ми йшли до перехрестя пустирем і розмовляли.

      А нещодавно була бесіда Альончиної мами з нами. Вона говорила, що дівчат крадуть і продають у публічні будинки за кордон. І хоч і я, і Альонка дуже хочемо подорожувати за кордон, але тільки не в цей «будинок».

      Ми вже дійшли до траси, аж раптом на величезній швидкості до нас помчала блакитна машина. І уявіть: вона зупинилася саме біля нас! Відчиняються двері, а навколо жодної людини. Поля, пустирі, бетонний паркан… Ні, ви тільки уявіть! Альонка відразу стала поводитись, як боягузка, а я не встигла злякатись, тому що з машини виліз здоровенний дядько! Альонка (це її мама навчила) стала тікати й кричати:

      – Допоможіть! Швидше! Рятуйте!

      А я стала як укопана. Після того, як метрів на десять відійшла від машини. Дядько подивився, як тікає Альонка, і від подиву його обличчя стало схожим на огірок.

      – Дівчинко, – сказав він, – а ти не знаєш, де Полонська вулиця?

      – Ні! – відповіла я і побігла наздоганяти Альонку.

      Ми вже майже добігли з нею до межі пустиря, аж бачимо: машина знову за нами їде.

      – Ой, Поліночко, ми влипли, – каже Альонка. – Ну, прощавай, матусю!

      – Дай руку! – сказала я, і ми побігли так швидко, як могли.

      Утекли. Альонка впевнена, що то був бандит із великої дороги.

      – Ніколи я більше не піду гуляти пустирем, – сказала подруга. – Якщо таке ще трапиться, я не переживу!

      І що ви думаєте?! Ледь ми дійшли до згорілої п’ятиповерхівки, яка утворює з наших чотириповерхових будинків верхівку літери «П», знову зупинилася машина. З неї вискочив чолов’яга і спитав:

      – Діти, де тут живе тьотя Зара?

      – Не знаю, – відповіла я.

      Альонка затрусилась від страху і, не відповідаючи нічого, побігла до своєї мами.

      – Що ти робитимеш, якщо мене в машину схоплять? – поцікавилася трохи згодом я.

      – Звичайно, тікатиму якнайдалі, – чесно відповіла Альонка.

      Я мало

1

За перекладами М. Якубовича та Я. Полотнюка.