Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.. Полина Жеребцова

№ 88 горить. Ох, горить! Дим чорний валить. Усюди стрілянина. Кудись Лайла зникла. Бойовики десь поділися. Російські солдати наступають?

      Поранило хлопчика в середньому під’їзді. Йому 7 років. Усі ноги в осколках. Спухли.

      Прийшла мама. Роздала рибу. Безкоштовно. Нам дві рибки залишила. Мама й сусідки потрапили під стрілянину.

11.08.

      Інгуші, родичі тьоті Мар’ям, сказали, що підуть у біженці. Вертольоти й літаки стріляють по «коридору», коли люди йдуть. Багатьох убило. Жінка з дитиною довго лежала на трасі, розкинувши руки. Тьотя Мар’ям бачила.

      Мама сказала, ми не підемо по «коридору» в біженці. А Барт і Зулва з дитиною підуть. А нам вони свої ключі дали. Сказали, в них у приватному будинку підвал, щоб усі люди, хто бажає, ішли в їхній дім і ховалися. Усю їхню їжу можна брати і їсти.

      З нами вирішили піти Юрій Михайлович і його дружина. Вони дуже бояться бомб із літаків.

      Тьотя Валя й Альонка пішли до діда Паші та дядька Саші. Ті мають приватний будинок у провулку. Дядько Саша – друг загиблого Альончиного тата. Він добрий! Завжди дітям роздає подарунки, цукерки, коли його зарплата. Ми з Альонкою чекаємо на цей день. Нам він багато чого купував.

      Убило старих у п’ятиповерхівці. Її вночі обстріляли з танків. Вона горіла. Люди тікали. Старі не встигли.

      Поліна

21.08.

      Буду все писати послідовно. Останні тижні літаки літали колами. Кидали бомби. Вертольоти теж!

      Я дивилася на небо і думала, що нам дали 48 годин. Стільки по радіо сказали – потім усіх уб’ють.

      Ми сиділи в маленькому підвалі. Там не сховатися від «глибинних бомб» – це бомби, які стирають на порох будинки та людей. Якась сволота придумала нас убити ними. Ми сиділи в темному, задушливому підвалі: я, мама, дідусь Юрій Михайлович і його дружина, бабуся Наташа, – і чекали смерті.

      Будинок приватний, тих самих людей, котрих ми й не знаємо як слід. Вони в біженці пішли. Пішки. Дорогу обстрілювали. І ніхто не знає, чи живі вони. Ми їли борщ із капусти. Пекли перепічки на багатті, коли стріляли тихіше.

      А ще що сталося! Ми з мамою пішли до нас у квартиру ввечері – води принести для квітів. На вулиці світло було. Там багато сусідів біля під’їзду. Затишшя. Тьотя Тамара, її діти, і дядько Адам, і багато сусідів. Пісні співали й насіння гризли. Ми сказали «Добрий вечір!» і пішли до себе. Тільки двері зачинили. Такий вибух! Мене жбурнуло до кухні, через увесь коридор. Я полетіла на підлогу! Мама впала. У під’їзд снаряд залетів. Звідкілясь бойовики прибігли. Мабуть, із садів – у дворі їх давно не було. Вони прибігли, стали поранених людей витягати. Запах горілого, дим у під’їзді! Крик жахливий! До нас залетіли, кричать:

      – Дайте бинти! Купу людей поранено, сусідів ваших!

      Мама схопила простирадло, стала рвати його. Потім бачить у бойовика ніж за поясом. Кричить:

      – Ножем швидше!

      Вони стали різати простирадло й сусідів перев’язувати. Я лежала на підлозі. У вухах дзвеніло. Потім мама каже:

      – Я ще простирадла принесу! І джгут. Сильно тече кров!

      І зайшла назад до квартири. І тут іще один страшний вибух. Це другий снаряд