Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.. Полина Жеребцова

могла писати відразу. Я просто лежала й дивилась у стелю.

      А тут 48 годин оголосила влада Росії. І все. От і все. Нам кінець.

      Бойовики наступного дня, після того як розірвалися снаряди й у нашому дворі вбило багато мирного народу, постукали в будинок. Тут, де ми живемо, приватний. Мама пішла відчиняти. Вони не зайшли. Просто сказали:

      – Ми знаємо, дитина у вас (це я дитина!) і старі. Ми молока принесли.

      Поставили дві пластикові пляшки з молоком на землю і пішли. У них іще ящик молока був – вони всюди, де діти й старі, розносили молоко.

      Ми добрели до Альонки й тьоті Валі. Вони в діда Паші та дядька Саші. Дядька Сашу хотіли розстріляти. Він вів щоденник, як і я. Писав матом лайки про військових. Бойовики щоденник знайшли, про себе прочитали й хотіли його пристрелити. А він їм сказав:

      – А ви про російських військових почитайте!

      І перегорнув сторінку. Ті почитали і давай реготати – такі там лайки. Відпустили дядька Сашу. Але щоденник не віддали. Собі забрали. На згадку!

      Тьотя Валя дала нам вареників із картоплею.

      Поля

23.08.

      Розповідають, що деякі російські солдати перейшли на бік бойовиків. І воюють за Чечню. Коли нас перестануть бомбити літаки? Коли?! Коли нам перестануть давати по 48 годин перед тим, як убити?

      Подумала й написала вірш Росії:

      От якби ж то доволі

      В мене в плечах снаги!

      Поле, «русское поле»!

      Ми хіба вороги?

      Злотоверхі дзвіниці,

      Звуки рідних пісень…

      Хтось живе-веселиться,

      Хтось вмирає в цей день.

      Адже й тут квітнуть квіти,

      Сонце небом іде!

      Чом не можна дружити?

      Вся земля – для людей!

      Весь цей біль і всю пам’ять,

      Всі ці розкіш і хлам

      Я не дам руйнувати

      І топтати не дам!

      Якби більш мені сили

      І твердішу ходу.

      Я для друга могилу

      Між каміння знайду.

      І з його автоматом

      Рушу лісом глухим.

      Лісовим стану братом,

      А не другом твоїм!

28.08.

      У нас живе дівчинка Кристина. Її сильно поранило. Танки стріляли снарядами. Їй зробили операцію. Іншу дитину не врятували. Ми знаємо маму Кристини, тьотю Оксану. Вона на базарі картоплею торгує. Кристина в нас поки що живе. Має 7 років. У них у квартиру пряме влучення. Їхній будинок на зупинці «Ташкала».

      Ми двері свої полагодили.

      Сусід Адам у лікарні. Йому ногу відірвало снарядом. У Пушинки осколки в животі, а в тьоті Тамари в коліні. Ще сусідів поранило – кого в голову, кого в ноги. Стріляли з російської частини, кажуть. Інших поховали, хто не вижив.

      Поля

02.09.

      Хочу вчитись. У нас буде школа?

      Мама дізналася, що її знайомого вбило в серпні. Він у своєму дворі був. Його звали Алауді. Мене няньчив, коли я була маленька. Мама засмутилася.

      Хтось убив кошенят, які жили під сходами. Розстріляли по одному на очах у кішки. Я бачила їхні трупики. Тьотя Фатима і мама ховали