Буквар миру. Книга для сімейного читання. Григорий Сковорода

нещастя переслідує всіх, хто ласий не до звання, а до прибутків. Чи не нещасне ж ось таке міркування: я люблю брати від хазяїна плату, а копати виноград мені неохота? Ясна річ, тому неохота, що не народжений до цього. Справжньому мисливцю більше радості дає полювання й труд, а не смажений заєць на столі. На майстерну малярську картину всякому любо дивитись, а от до малювання охочий тільки той, хто любить день і ніч думати про смисл картини, помічаючи пропорції, змальовуючи й наслідуючи природу.

      Ніхто не пожне належної слави від будь-якого мистецтва, коли не вважатиме свою працю за найсолодшу радість, що перевершує й саму славу. А вже найвірнішим другом свого звання є той, чиєї любові до нього не може згасити ані зменшення прибутків, ані бідність, ані зневага, ані гоніння. Та без природи труд ніяк не може бути солодким.

      Багато хто, знехтувавши природою, обирає для себе ремесло наймодніше й найприбутковіше, але це омана. Прибуток – це не веселощі, це задоволення тілесних потреб, а якщо й веселощі, то не внутрішні. Тим часом справжні сердечні веселощі живуть у сродній праці. І вона тим солодша, чим сродніша. Якби щастя жило в багатстві, то чи мало тих багатих? А от спокійних і куражних мало.

      Багатство задовольняє саме тільки тіло, а душу звеселяє сродна праця. Ось де зала її найсолодшого бенкету. Саме тут вона, наче досконала машина, обертається на повному ходу, радіє і не марить царськими палацами навіть тоді, коли має лиш житній хліб та воду.

      Картина, що змальовує біса на ім’я сум, туга, нудьга…

      А от коли забрати в неї сродне діло, тоді настає їй смертна мука. Сумує й бентежиться, мов зачинена у світлиці бджола, коли осяйний сонячний промінь, проймаючи віконця, кличе її на квітчасті луки.

      Ця мука позбавляє людину здоров’я, тобто миру, забирає кураж і підриває сили. Тоді людина всім невдоволена. Гидує і своїм статком, і місцем, де живе. Сусіди здаються їй паскудними, розваги – нецікавими, розмови – обридлими, неприємні їй стіни світлиці, немилі всі домашні, ніч – нудна, а день – досадний; улітку хвалить зиму, а взимку – літо; до вподоби лише минулі Авраамові[187] чи Сатурнові[188] віки; хотілось би вернутись зі старості в молодість, з молодості – у хлоп’яцтво, з хлоп’яцтва – у мужність. Ганить і свій народ, і звичаї свого краю. Ганьбить природу, нарікає на Бога й сама на себе гнівається. Одне лиш те солодке, що неможливе; бажане те, що минуло; завидне те, що далеке. Тільки там їй добре, де її нема, і тоді – коли її нема. Хворому всяка їжа гірка, послуга – недогідна, а постіль – тверда. Жити не може й умерти не хоче.

      Лікарі вважають млість провідницею всіх тілесних недуг і збурень. А душевне невдоволення – це двері до всіх сердечних пристрастей і внутрішніх поривів.

      Не видно повітря, що пінить море, не видно й нудьги, що хвилює душу. Не видно – і мучить. Мучить – і не видно.

      Вона – то болючий дух, нечиста думка, люта буря. Усе ламає й баламутить. Літає й сідає на позолочені дахи. Проникає у світлі чертоги. Сидить біля престолів володарів. Нападає на військові табори. Дістає на кораблях. Знаходить на Канарських островах. Вселяється в глибокій пустелі. Гніздиться в осередді душі…

      Адже

187

Авраам народився 1996-го, а помер 1821 р. до н. е.

188

З ім’ям римського бога Сатурна пов’язане уявлення про «золотий вік».