Буквар миру. Книга для сімейного читання. Григорий Сковорода

йому не вміти.

      Афанасій. Чому?

      Григорій. Тому, що це справа людська, а не ведмежа.

      Афанасій. Але ж він танцює.

      Григорій. І вовк у байці грає козеняті на флейті.[182]

      Афанасій. Чого б і не грати, коли навчивсь.

      Григорій. Який цей капельмейстер, такий і твій танцмейстер.

      Афанасій. Байка байкою, а ведмідь дійсно танцює.

      Григорій. Коли ти так дійсно їси, як він танцює, то, може, й сам заохотишся танцювати.

      Афанасій. Хіба ж не дійсне те, що є?

      Григорій. Їжа без смаку, погляд без очей, корабель без керма, мова без глузду, справа без природи, життя без Бога – це те саме, що без розміру будувати, без викройки шити, без рисунка малювати, а без такту танцювати… Спитай же тепер: хіба не дійсне те, що є?

      Афанасій. Чому ж тоді втішно, коли він танцює?

      Григорій. Тому, що смішно, а смішно тому, що несродно й негарно. Отож, нема нічого безглуздішого й шкідливішого за твою ведмежу приказку. Хай буде вовк кухарем, ведмідь різником, ну а кінь під їздуном. Це справа чесна. Коли ж вовк грає на свирілі, ведмідь танцює, а кінь носить ношу, тоді годі не сміятись. Всяка невинна неподобність смішить. Та коли вовк став пастухом, ведмідь ченцем, а кінь радником, – оце вже не жарт, а біда. О, коли б ми збагнули, як це шкідливо для суспільства!

      Тільки ж хто може дбати про користь інших, знехтувавши власну? І коли на себе злий, до кого буде добрий? Ті, що борються з природою, – самогубці. Яка це мука – трудитись у несродній справі! Навіть бенкет без охоти тяжкий. І навпаки – у природній справі не тільки труд солодкий, а й сама смерть приємна. Ось причина того, що в усякому званні є щасливі й нещасливі, спокійні й неспокійні, веселі й сумні.

      Залиш несродного на самоті. Вона йому – смерть. А з природою – рай. «Самотність для мене рай, – свідчить блаженний Єронім,[183] – а місто – темниця».[184] «О самотносте! – вигукує інший, подібний до нього. – Ти смерть пороків і воскресіння чеснот!..».

      Для таких сердець сама внутрішня пустеля тим більш велелюдна, чим більш усамітнена, і тим більше сповнена справ, чим вільніша. Це так, як ягода винограду набуває своєї солодкої сили тоді, коли сонце ополудні палить її й зменшує.

      Афанасій. Навіщо ж люди встряють у звання без природи?

      Григорій. Спитай їх самих.

      Афанасій. Ясна річ, охота їх вабить.

      Григорій. Авжеж, не винні ті, кого примушують до цього.

      Афанасій. А коли охота, то чого ж їм мучитись? З охотою все приємне. А де охота, там і природа. Охота, за твоїми ж словами, – рідна донька природи. То як же?…

      Григорій. О підступна істото! Наче той прехитрий змій, в’єшся-звиваєшся в різні кільця.

      Афанасій. Будь ласка, не сердься! «Як обманці, але ми правдиві».[185]

      Григорій. Добре. Вислухай же спершу баєчку.

      Байка про котів

      Кіт із пасіки завітав до села, до свого давнього приятеля, де на нього чекала розкішна учта. За вечерею він не міг надивуватись такому багатству.

      – Бог

182

Ідеться про «Езопову байку» Сковороди.

183

Єронім Стридонський (340/350 – 419/420 рр.) – великий західний богослов і аскет.

184

Ця фраза є в одному з листів св. Єроніма до Рустіка (CXXV, 8).

185

Друге послання св. ап. Павла до коринтян 6:8.