Санаторійна зона. Микола Хвильовий

мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверський край. Город причаївся. Тьма.

      Темним волохатим силуетом стоїть на сході княжий маєток, тепер – чорний трибунал комуни.

      Я повертаюсь і дивлюся туди, і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті.

      …Шість на моїй совісті?

      Ні, це неправда. Шість сотень,

      шість тисяч, шість мільйонів —

      тьма на моїй совісті!!

      – Тьма?

      І я здавлюю голову.

      …Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час…

      Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із дегенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовно дивлюся на східний волохатий силует.

      …Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. В дворі пахне м’ятою. За сараєм палахкотять блискавиці й чути гуркіт задушеного грому.

      Тьма!

      Я йду в кімнату, знімаю маузера і запалюю свічу.

      …– Ти спиш?

      Але мати не спала.

      Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м’ятежний син, зовсім замучив себе.

      І я чую на своїх руках її хрустальні росинки.

      Я:

      – Ах, як я втомився, мамо!

      Вона підводить мене до свічі й дивиться на моє зморене обличчя.

      Потім становиться біля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марії. – Я знаю: моя мати і завтра піде в монастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо.

      Але тут же, дійшовши до ліжка, здригнув:

      – Хиже навколо? Хіба мати сміє думати так? Так думають тільки версальці!

      І тоді, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що ніякої матері нема переді мною, що це не більше як фантом.

      – Фантом? – знову здригнув я.

      Ні, саме це – неправда! Тут, в тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного «я», якому я даю волю. Тут, в глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.

      І тоді в твариннім екстазі я заплющую очі і, як самець напровесні, захлинаюсь і шепочу:

      – Кому потрібно знати деталі моїх переживань? Я справжній комунар. Хто посміє сказати інакше? Невже я не маю права відпочити одну хвилину?

      Тускло горить лампада перед образом Марії. Перед лампадою, як різьблення, стоїть моя зажурна мати. Але я вже нічого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон.

      II

      …Наші назад: з позиції на позицію: на фронті – паніка, в тилу – паніка. Мій батальйон напоготові. За два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальйон на підбір: це юні фанатики комуни.

      Але зараз я не менше потрібний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог під стінами города. Ці мутні чутки ширяться з кожним днем і, як змії, розповзлись по вулицях. Ці чутки мутять уже гарнізонні роти.

      Мені