Санаторійна зона. Микола Хвильовий

що це? Галюцинація? Невже це голос моєї матері?

      І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить. І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось мені – так, як в дитинстві, на теплих грудях.

      І спалахнуло:

      – невже я веду її на розстріл?

      Що це: дійсність чи галюцинація?

      Але це була дійсність: справжня життєва дійсність – хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.

      …Але, може, це помилка?

      Може, треба інакше зробити?

Ах, це ж боюнство, легкодухість. Єсть же певне життєве правило: errare humanum est.[26] Чого ж тобі? Помиляйся! і помиляйся саме так, а не так!.. І які можуть бути помилки?

      Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни.

      …І тоді я горів в огні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі.

      …Мовчазна процесія підходила до бору. Я не пам’ятаю, як розставляли черниць, я пам’ятаю:

      до мене підійшов доктор і положив мені руку на плече:

      – Ваша мати там! Робіть що хочете!

      Я подивився:

      – з натовпу виділилася постать і тихо-самотньо пішла на узлісся.

      …Місяць стояв у зеніті й висів над безоднею. Далі відходила в зелено-лимонну безвість мертва дорога. Праворуч маячив сторожевий загін мого батальйону. І в цей момент над городом знявся рясний огонь – перестрілка знову била тривогу. То відходили інсургенти, – то помітив ворог. – Збоку розірвався снаряд.

      …Я вийняв із кобури маузера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам’ятаю, спалахнули короткі огні: так кінчали з черницями.

      І тоді ж, пам’ятаю —

      з бору вдарив у тривогу наш панцерник. – Загудів ліс.

      Метнувся вогонь – раз,

      два —

      і ще – удар! Удар!

      …Напирають ворожі полки. Треба спішити. Ах, треба спішити!

      Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть, звівши руки, і зажурно дивиться на мене. Я поспішаю на це зачароване неможливе узлісся, а одинока постать усе там же, все там же.

      Навкруги – пусто. Тільки місяць ллє зелений світ з пронизаного зеніту. Я держу в руці маузера, але моя рука слабіє, і я от-от заплачу дрібненькими сльозами, як у дитинстві на теплих грудях. Я пориваюся крикнути:

      – Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе.

      І ріже мій мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе.

      …Що це? Невже знову галюцинація?

      Я відкидаю голову.

      Так, це була галюцинація: я давно вже стояв на порожнім узліссі напроти своєї матері й дивився на неї.

      Вона мовчала.

      …Панцерник заревів у бору.

      Здіймались огні. Ішла гроза. Ворог пішов у атаку. Інсургенти відходять.

      …Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню.

      Як зрізаний колос, похилилася вона на мене.

      Я

26

[xxvi] Людині властиво помилятись (латин.).