Санаторійна зона. Микола Хвильовий

хуртовини, бігли у височінь, розрізали простори, перелітали оселі і знову мчали й мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя.

      …А тут бухкали гармати. Летіли кавалеристи. Відходили на північ тачанки, обози.

      …Я забув про все. Я нічого не чув і – сам не пам’ятаю, як попав до підвалу.

      Із дзвоном розірвалася біля мене шрапнель, і на дворі стало порожньо. Я підійшов до дверей і тільки-но хотів зиркнути в невеличке віконце, де сиділа моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся —

      – дегенерат.

      – От так стража! Всі повтікали!.. Хі… Хі…

      Я:

      – Ви?

      Він:

      – Я? О, я! – і постукав пальцем по дверях.

      Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким огнем! Пам’ятаю, я подумав тоді:

      «це сторож моєї душі», – і без мислі побрів на міські пустирі.

      ……………………………………………………………………………

      …А надвечір південну частину околиці було захоплено. Мусили йти на північ, залишити город. Проте інсургентам дано наказ задержатись до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах, на роздоріжжях і мовчазних закутках підворотень.

      …Але що ж я?

      …Ішла спішна евакуація, ішла чітка перестрілка, і я остаточно збивався з ніг!

      Палили документи. Одправляли партії заложників. Брали решту контрибуцій…

      …Я остаточно збився з ніг!

      …Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурний і впертий голос.

      Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на міську башту. І знову вечоріло, і знову на півдні горіли оселі.

      …Чорний трибунал комуни збирається до побігу. Навантажують підводи, бредуть обози, поспішають натовпи на північ. Тільки наш самотній панцерник завмирає в глибині бору й затримує з правого флангу ворожі полки.

      …Андрюша десь ізник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі й п’є вино. Він мовчки стежить за моїми наказами й зрідка іронічно поглядає на портрет князя. Але цей погляд я відчуваю саме на собі, і він мене нервує й непокоїть.

      …Сонце зайшло. Конає вечір. Надходить ніч. На валах ідуть перебіжки, і одноманітно відбиває кулемет. Пустельні княжі кімнати завмерли в чеканні.

      Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древній портрет.

      Я різко кажу:

      – Докторе Тагабат! Через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд.

      Тоді він іронічно й байдуже:

      – Ну, і що ж? Добре!

      Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усміхається. – О, він, безперечно, розуміє, в чому справа! Це ж у цій партії засуджених моя мати.

      Я:

      – Будь ласка, покиньте кімнату!

      Доктор:

      – Ну, і що ж? Добре!

      Тоді я не витримую й шаленію.

      – Докторе Тагабат! Останній раз попереджаю: не жартуйте зі мною!

      Але голос мій зривається, і мені булькає в горлі. Я пориваюся схопити маузер й тут же прикінчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нікчемним і пізнаю, що від мене відходять рештки волі. Я сідаю на канапу й жалібно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.

      …Але