Санаторійна зона. Микола Хвильовий

в тривозі метнувся вбік і скрикнув:

      – Ти?

      І чую з натовпу женщин зажурне:

      – Сину! Мій м’ятежний сину!

      Я почуваю, що от-от упаду. Мені дурно, я схопився рукою за крісло й похилився.

      Але в той же момент регіт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат:

      – «Мамо»?! Ах ти, чортова кукло! Сісі захотів? «Мамо»?!

      Я вмить опам’ятався й схопився рукою за маузер.

      – Чорт! – і кинувся на доктора.

      Але той холодно подивився на мене й сказав:

      – Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитись і з «мамою» (він підкреслив «з мамою»), як умів розправлятися з іншими.

      І мовчки одійшов.

      …Я остовпів. Блідий, майже мертвий, стояв я перед мовчазним натовпом черниць із розгубленими очима, як зацькований вовк. (Це я бачив у гігантське трюмо, що висіло напроти.)

      Так! – схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинно ховати себе. І тепер я маю одно тільки право:

      – нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне «я».

      І я голови не загубив.

      Мислі різали мій мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революції, схиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?

      …Я здавив щелепи, похмуро подивився на матір і сказав різко:

      – Всіх у підвал. Я зараз буду тут.

      Але не встиг я цього промовити, як знову кабінет задрижав од реготу.

      Тоді я повернувся до доктора й кинув чітко:

      – Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте діло? Чи не хочете й ви в штаб Духоніна… з цією сволоччю! – Я махнув рукою в той бік, де стояла моя мати, і мовчки вийшов із кабінету.

      …Я за собою нічого не почув.

      ……………………………………………………………………………

      …Від маєтку я пішов, мов п’яний, в нікуди по сутінках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла між ними рішуча дуель. Ворожі полки яро насідали на інсургентів. Пахло розстрілами.

      Я йшов у нікуди. Повз мене проходили обози, пролітали кавалеристи, грохотали по мостовій тачанки. Город стояв у пилу, і вечір не розрядив заряду передгроззя.

      Я йшов у нікуди. Без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах.

      Я йшов у нікуди.

      III

      …Так, це були неможливі хвилини. Це була мука. – Але я вже знав, як я зроблю.

      Я знав і тоді, коли покинув маєток. Інакше я не вийшов би так швидко з кабінету.

      …Ну да, я мушу бути послідовним!

      …І цілу ніч я розбирав діла.

      Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли:

      – я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов’язки перед революцією.

      …І хіба то моя вина, що образ моєї матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину?

      Хіба то моя вина?

      ……………………………………………………………………………

      …В