Село не люди. Люко Дашвар

як і справді помре?»

      Вийшла тихо з дому, сіла під стіною і дивиться в бік кургану, де копа Залусківського, а під копою – він… І нічогісінько ж не видно – ні кургану, ні копи, – а Катерина сидить, як прив’язана. Так до ранку й не встала.

      Схаменулася, як мамка надвір вискочила. Підхопилася Катерина, біля будки туалетної стала.

      – Доню, а що ти тут робиш?

      – У туалеті була.

      – А вдягнена… – ох і важко ж мамку обдурити. – Чи – не лягала?

      – Одягнулася вже.

      – І чого?

      – Мамо, ти ж сама казала: по буряки із самого ранку підемо. Чи забула?

      – Золота ти моя дитино, – мамка Катерину до себе притулила. – А чого ж мене не збудила, як прокинулася рано? Пожаліла?

      – Пожаліла, – каже дівча, а само дивиться в бік кургану і сльози ховає.

      Поки до мамки звістка про розкидані на полі буряки долетіла, поки мамка з татком та Катериною до того поля дійшли, спритніші всі буряки начисто з поля злизали. Татко лаявся:

      – Оце більш ніколи не слухатиму тебе, Дарино!

      А мамка теж зла на нього:

      – От якби ти, Льончику, вчора під кіоском друзяк своїх не надибав та не напився з ними, були б нашим свиням буряки!

      Полаялися трохи і за діло взялися: викопувати ті буряки, що в землі лишилися.

      Татко – лопату в землю і матюки гне:

      – От йо… Копай тепер.

      – А не пий! – мамка буряки витягує, обтрушує – і в мішок. А потім до Катерини: – Щось накопала, доню?..

      Надвечір татко тяг на горбу добрячий мішок буряків, а за ним мамка та Катерина ще один кравчучкою везли. До Шанівки – з передишками.

      Татко мішка на дорогу скинув і не розуміє:

      – А що? Сьогодні хіба п’ятниця?

      – Субота, – мамка каже.

      – А чого народу біля постаменту повно?

      – А може, Микола тепер щодня приїздити буде, – вигадала дурне Катерина.

      – Та ні, доню… – мамка з Катериною розмовляє, а сама у вулицю Імені Леніна вдивляється. – Хіба біда яка?.. Мо’, помер хто… – Катерину по волоссі долонею: – Ану біжи, розпитай, що сталося.

      Катерина вдихнула – і не видихає. Очі округлилися.

      – Не піду.

      – Та не трясіться, – татко. – Сам сходжу.

      Мамка з Катериною біля буряків стоять, а татко цигарку в зуби – і в натовп.

      Мамка дивиться, мнеться…

      – І я піду…

      – Я з тобою, – Катерина за мамку вчепилася – так буряки посеред дороги й лишилися.

      Раїса сиділа на каменюці біля постаменту і сіпала спідницю. Руки тремтять. Бліда, як молоко. Розгублений Роман стояв поряд і все озирався, ніби шукав когось. Шанівці групками – навколо.

      – Що? – мамка прилаштувалася біля Ничипорихи.

      – Сашка Райчин зник, – відшепотіла баба. – Оце в п’ятницю ввечері додому як не повернувся, так і досі нема.

      – Таж діло молоде, – мамка. – Може, десь із хлопцями загуляв…

      Горе зробило Раїсу чуткою.

      – Що? – стрепенулася. – Загуляв? Та мій Сашка зроду ніде не затримувався, а як затримувався, то мене завжди попереджав…

      – Так теє… –