Село не люди. Люко Дашвар

по подертих черевичках. – Нові тухлі змарнувала… Ой, лихо! Мати вб’є… Кать! Та не реви ти!

      – А сама… – захлиналася Катерина.

      – Мені тухоль шкода…

      – А мені страшно ще. Раптом вони за нами крадуться…

      Людка завмерла.

      – Ану, цить! – прислухалася. – Та ні… Нема ніко’…

      За півгодини допіру вгамувалися. Сиділи на шорсткій стерні посеред поля. Шанівка десь ізбоку світилася.

      – От я скільки журналів передивилася. Ну, не бачила такого! – розмірковувала Людка. – Що то було? Може, така в них любов?

      – Ні, любов не така, – ляпнула Катерина.

      – А ти звідки…

      – Та нізвідки. Мені так здається, – насупилася.

      – Ой, Катька… Як же мені страшно! Давай нікому про це не казати…

      – Давай.

      – Підемо?

      – Давай…

      До Шанівки підійшли, Людка й придумала:

      – Як питатимуть, скажемо: а не знаємо нічого, сиділи собі у тракторі Залусківського і ляси точили.

      Катерина кивнула.

      – Знаєш, Людко? Пішли й справді туди. Трохи посидимо.

      – Для алібі?

      – Просто так. Ноги додому не несуть.

      Залусківський щоночі ганяв зі свого мехдвору шанівських підлітків, а для них, здавалося, краще місце зустрічі й уявити важко. Зберуться під трактором чи в комбайні – і сидять по півнóчі.

      Катерина з Людкою дійшли до приватної власності Залусківського, всілися під комбайном.

      – Оце тепер думаю… – озвалася Людка після довгої мовчанки. – Мабуть, старою дівкою буду.

      Катерина відповісти не встигла, аж тут – кроки чиїсь.

      – Мамо рідна, – Людка шепоче. – Це вони! Я боюся…

      – Сашко-о! Сашко! – чують, гукає тітка Раїса.

      Прийшла до комбайну.

      – Дівчата? Це ви тут? – стала. – А Сашку із Сергієм часом не бачили?

      – Не бачили, – шепоче Катерина, а Людка зі страху:

      – А чого це ви, тітко Раїсо, про Сашка із Сергієм у нас питаєте? Хіба ми – хвости їхні?

      – Та де ж вони ділися? – тітка Раїса Людку ніби не чує. Озирається.

      І пішла далі.

      – Сашко! Сашко-о!

      Сашко сидів на простирадлі й дивився на свій розпухлий, посинілий пеніс, повний застиглого парафіну.

      – Серьога… Я ворухнутися не можу. Болить…

      Сергій лежав горілиць і захлинався від сліз.

      – Суки! Стерви погані… Ми заради них… Суки, – вив тоненько. – Так перепаскудити перший секс!

      – Перший? Ти ж казав…

      – Саня, не чіпляйся, курва!

      – Серьога… Я ворухнутися не можу… Шукай швидше свою інструкцію. Треба все назад вертати, – Сашкові вже й говорити несила було. У голові паморочилося, тіло трусилося, як у лихоманці.

      Сергій спробував ворухнутися.

      – Ку-урва! Що ж це таке?! Наче гирю стокілограмову хто підвісив…

      – Скоріше…

      Сергій доповз до рюкзака, знайшов папірець.

      – Написано… Що посікаєш, парафін розплавиться і сам зіллється.

      – Давай сікати.

      Тужилися