Село не люди. Люко Дашвар

втекти», – подумала.

      – Мамо, я з Людкою на лавці посиджу трохи, – гукнула в кухню.

      Замість мамки татко гримнув:

      – От би все їй поночі вештатися! Щоб мені скоро дома була!

      – Та буду…

      Вийшла.

      – Гей, Катька! Ну що? Побігли? – шепоче Людка від хвіртки.

      – Цить тобі! Я мамці сказала, що на лавці посидимо.

      – А що це ти цитькаєш? Я теж своїй так сказала, а на тебе не цитькаю! – образилася Людка.

      Катерина на неї глянула:

      – Оце! А черевики нові нащо? У балці болото не просихає.

      – Зніму, не дурна, – сказала Людка і потягла Катерину геть від хати.

      Дряпалися між бур’янами з півгодини.

      – Оце б не пішли сюди, то й не повірили б, що Шанівка колись аж за балку була, – бідкалася Людка. – І як тут жити можна було? Як не яма, то рівчак!

      – Та, мабуть, тоді вулиці ще були, – припустилася думки Катерина. – Татко казав, бруковані вулиці… У нас із того каміння в корівнику стінка.

      – Катька… Дивись! – Людка зупинилася. – У великому будинку щось світиться.

      Катерині – дрижаки під колінки. Очі витріщила. Йой! Темно ж як! Якісь тварюки підвивають та шурхотять собі, у хатах покинутих вітер грає, і серед того всього – мерехтить ледь помітне світло у стінах великого будинку без даху.

      – Люд… Може, не підемо?..

      – Отакої! – Людка тицьнула Катерині під ніс нові черевички, які вже встигла зняти й несла в руках. – Я всі ноги поколола, поки ми йшли.

      – Та я так…

      І дівчата крадькома – до будинку.

      Стали під стіною.

      – Що тепер? – Катерина до Людки.

      Людка набрала повні груди повітря й хоробро вигукнула:

      – Агов! Джентльмени! Ми прийшли! Де ви є?

      А сама до Катерини, пошепки:

      – Чуєш, Катько… а ти спиці взяла?

      – Та я жартувала.

      – А дарма… – і Людка знову голосно вигукнула: – Нема вас? То ми пішли собі…

      – Тут ми. У хаті, – почулося у відповідь. – Заходьте… Ми чекаємо.

      Дівчата ступили за поріг і пішли на світло.

      – От набудували… Кінця й краю нема, – бурчала Людка для підтримки духу. – Стій, Катька! Взуюся.

      Обтерла долонею поколоті ноги, взула черевички.

      – І де той сюрприз…

      Велика, метрів із двадцять, кімната світилася. П’ять свічок, закріплених битими цеглинами на підлозі, чаділи, і сині волошки, намальовані на облізлих шпалерах, здавалися чорними. У кутку, вкриті простирадлами по груди, сиділи хлопці. А з неба на них дивився місяць. Гострий, як серп колгоспниці з постаменту.

      Катерина стала на порозі кімнати, глянула на Сашка із Сергієм.

      – Що з вами? Захворіли?

      Хлопці і справді вигляд мали дивний. Лоби спітніли, щоки горять, очі блищать. І самі не рухаються. Дивляться, як заворожені, і – ні пари з уст.

      – Коноплі зажерлися. Чи п’яні. Оце й весь їхній сюрприз. Пішли, Катька?

      Сергій ворухнувся.

      – Стійте…

      Катерина завмерла зі страху, а Людка:

      – Ну! Стоїмо! Що далі?!

      Сергій облизнув