Химери Дикого поля. Владислав Івченко

мені погано! – поскаржився я.

      – Зараз стане добре! Виходь!

      Я вийшов з авто, одягнув ці квадратні рукавиці, Понамка почала по них лупити. Машини, що їхали поруч, сигналили такій дивині на узбіччі. Понамка не звертала уваги, гилила і гилила.

      – Ухиляйся! Атакуй, відступай! – крикнула вона. Танцювала навколо мене хвилин двадцять, я вже рук не відчував, а вона все била і била. Нарешті відстрибнула, зігнулася навпіл і важко дихала. Я теж був ледь живий. Плювався, хекав, схопився за серце. Понамка поплескала мене по плечу. – Молодець, поїхали!

      Вона була задоволена, попленталася до машини. Поїхали далі. Понамка спитала про їжу. Зупинилися, і вона сіла обідати. Змела все за п’ять хвилин. Далі до Києва вже не зупинялися. Зустрілися з Бар-Кончалабою на Дарниці, зайшли у якийсь генделик. Понамка замовила два пива і чай для мене.

      – То про що ви хочете поговорити? – спитав Бар-Кончалаба, високий тлустий чоловік з непевним поглядом.

      – Про пацанчиків з шаблями і при оселедцях, які плавають по річці Снів, – Понамка любила питати прямо.

      – О! Добре, – кивнув Бар-Кончалаба. – П’ятдесят баксів.

      Ми подивилися на нього. Я думав, що це якийсь жарт. Але в нього був цілком серйозний вираз обличчя.

      – Що? – скривилася Понамка.

      – Моя консультація коштує п’ятдесят доларів, – трохи схвильовано пояснив Бар-Кончалаба.

      – Якого хера? – прямо спитала Понамка.

      – Бо я найкращий у цій країні фахівець по чудовиськах! То, звісно, мої консультації коштують грошей, адже я володію унікальною інформацією! – гордо заявив Бар-Кончалаба.

      Я побачив, що зараз Понамка вмаже йому по пиці. Скандал у Києві нам був непотрібний, бо при Понамці пістолет і, взагалі, ми ж цивілізовані люди. То схопив її за руки і зашепотів, що гроші впишемо у витрати і цю консультацію оплатить клієнт. Понамка легко звільнилася від мене, зібрала руки у кулаки, але в останню мить роздумала бити.

      – Добре, ми заплатимо, але твоя інформація мусить коштувати п’ятдесят баксів.

      – У цьому не сумнівайтеся! – з полегшенням зітхнув Бар-Кончалаба, який, здається, відчув, що був на небезпечній відстані від власного заюшеного носа.

      – То що це за люди? – насідала Понамка.

      Бар-Кончалаба зніяковів, розчервонівся, опустив очі додолу.

      – Вибачте, але гроші вперед.

      – Ох ти ж диви, який торгаш! – здивувалася Понамка. – Красю, видай.

      Я відрахував чотири сотні гривень, тоді це було півсотні баксів. Бар-Кончалаба з задоволенням сховав гроші у кишеню.

      – Що ви хочете почути?

      – Хто вони?

      – Самі себе вони називають паничами. Це реліктова група запорізьких козаків, яка збереглася у віддалених районах ріки Снів.

      – Запорізьких козаків? – перепитала Понамка і потягнулася до шиї письменника. – Гроші поверни, брехло!

      – Я не брешу! Не брешу! Вони носять оселедці та вуса, а також одяг ще тієї пори! Жупани, шаровари, свитки! І розмовляють вони старовинною українською, якої вже зараз немає! А ще вони дуже небезпечні