Химери Дикого поля. Владислав Івченко

прошепотіла йому. Переляканий чоловік і не намагався чинити опір. – Ти хто, в біса, такий?

      – Я рибалка, половити збирався… – зашепотів чоловік, а Понамка гепнула його рукояттю по голові. Добряче приклалася, розбила до крові, чоловік застогнав.

      – Падло, не дратуй мене! – сказала йому Понамка і натиснула дулом на потилицю чоловіка. – Повторити питання?

      – Ні, не треба. Я з ФСБ!

      – І що тут робиш?

      – Стежу за пристанню!

      – Для чого?

      – На предмет виявлення шляхів контрабанди.

      – Хто ті люди з позашляховиків?

      – Не знаю, я…

      – Тебе пристрелити і кинути в ріку? – спитала Понамка. Не погрожувала, просто поцікавилася. Вона три роки працювала в міліції, вміла розмовляти за допомогою насилля.

      – Це бандити. З Москви. У них тут були якісь справи.

      – Які?

      – Я не знаю, чесне слово! Не знаю. Несподівано приїхали, вперше! Я ж тут тільки місяць працюю, раніше їх не було.

      – Хто такі Раїф Гянджинський та Едік Сокол? Ти записав їх.

      – Це злодії у законі. З колишнього клану діда Хасана. Вони займалися наркотою, у Москві.

      – А тут що робили?

      – Не знаю, може, якісь канали налагоджували. Кордон же поруч.

      – Хто їх убив?

      – Що?

      – Хто ті люди, що припливли на кораблі?

      – Ми їх називаємо козаками. Якесь угруповання, яке не підкоряється Києву.

      – Як не підкоряється? – здивувалася Понамка.

      – Ну, я всіх деталей не знаю, мені було доручено спостерігати за ними.

      – Для чого?

      – Щоб з’ясувати, хто за ними стоїть.

      – І хто?

      – Я не знаю! Я ж кажу, тут тільки місяць. За цей час вони припливали тричі.

      – Минулого разу з ними був хлопець?

      – Так, якийсь довгий такий, білявий! Сів до них на корабель, я бачив.

      – Добре. Тепер лежи тут і рахуй до тисячі. Потім підеш. Якщо раніше, то пристрелю. Зрозумів? – поцікавилася Понамка.

      – Зрозумів! – запевнив чоловік. – Лежатиму! Рахуватиму!

      – Руки! – наказала Понамка.

      – Навіщо? – спитав він.

      – Руки, – повторила вона, і я аж свої руки за спину завів, бо була в її словах якась залізна переконливість.

      Дядько поклав руки за спину, Понамка зв’язала їх ремінцем бінокля, обшукала чоловіка. Знайшла пістолет. Вийняла обойму. Залишила чоловіка, сама побігла у кущі. Я за нею. Ми спустилися з пагорба і побігли лісом. Не зупинялися аж до машини. Сіли і поїхали. В мене почалася істерика. Я скрутився на сидінні і тремтів, бо перед очима була та бійня.

      – Ти бачив це! – крикнула Понамка і вдарила долонями по керму. – Круті чуваки, як вони поклали тих братків! З одного удару зрубали голови! Я таке тільки в кіно бачила! Я лише не розумію, чому їх кулі не брали?

      – У них панцирі під одягом, – пояснив я, а сам схопився руками за голову.

      – Панцирі? Молодці, все продумали! Братки не чекали, думали,