Химери Дикого поля. Владислав Івченко

Читать онлайн.
Название Химери Дикого поля
Автор произведения Владислав Івченко
Жанр Современная зарубежная литература
Серия
Издательство Современная зарубежная литература
Год выпуска 2014
isbn 978-966-14-7846-5,978-966-14-8057-4



Скачать книгу

дровами, знайшов уже майже придушене звірятко. Розплутав зашморг і відпустив. Понамка потім казала, що дарма, бо ніколи не куштувала зайчатини. Але я не зміг би дорізати зайця, знімати з нього шкіру. Ні, це не по мені, я навіть цілі тушки курей чи кроликів намагався не брати, а тільки щоб вже порубане. Понамка сміялася з цієї моєї слабкості, вона була мисливицею за духом, і страх крові їй важко було зрозуміти.

      Почув гуркіт двигуна. Це Понамка на своїй мазді. Вийшов, вона під’їхала, я сів на передньому сидінні, одразу дістав бутерброд, але Понамка закрутила головою.

      – Що? – здивувався я, бо від їжі Понамка відмовлялася вкрай нечасто.

      – Вчора перебрала, – сумно сказала вона.

      Я не питав подробиці, але бачив, що Понамці дійсно погано. Вона двічі виходила проблюватися, потім я дав їй чорного чаю з термоса, який теж прихопив з собою. Десь тільки за годину Понамка ожила, а потім і зовсім попросила бутерброд. Поки доїхали, з’їла сім штук і примусила мене з’їсти восьмий. Я не хотів, не звик снідати так рано.

      – Слухай, ти чи дійсно сонцем харчуєшся? – спитала Понамка, яка вже розчервонілася і посміхалася. Лускала насіння, якого я узяв з собою цілий пакет. У торбі був ще обід, який я теж приготував, щоб нічого не купувати у дорозі. Не довіряв стравам, які там продавалися.

      – Ого! Що це за збіговисько! – Понамка роздивлялася одразу п’ять чорних позашляховиків, що стояли на узбіччі.

      – Якісь братки, – я побачив десятків зо два міцних хлопців, що сиділи за столиками у лісочку і снідали. – Що вони тут забули?

      – Може, приїхали відпочити на природі? – посміхнулася Понамка.

      – А що, як вони теж їдуть на пристань? – злякався я.

      – Красю, до пристані ще сорок кілометрів, думаю, що в них якісь інші справи. Кажи, куди їхати, бо я цих країв не знаю.

      Я узяв мапу і став штурманом. Ми звернули з шосе, поїхали розбитою асфальтовою дорогою до села. Але перед селом з’їхали на путівець, щоб не світитися. Об’їхали село, заїхали у ліс, зупинилися у кущах. Я дістав з багажника маскувальну сітку, накрив мазду, яка одразу стала непомітною.

      – Красю, люблю твою завбачливість! – засміялась Понамка. – Ходімо до пристані.

      Пішли не дорогою, а кущами. Тихенько, без розмов, прислухалися. Нічого підозрілого не помітили. Вийшли до річки. Ліс на обох берегах. Тільки путівець і дерев’яна пристань – простий настил на палях і кілька старих гумових шин, щоб човен чи кораблик не дралися бортом.

      – Засядемо ось там! – Понамка показала на невеличкий пагорб поруч. З пагорба добре видно було і пристань, і дорогу до неї.

      Пішли на пагорб, знайшли зручне місце у кущах.

      – А дивися, тут хтось вже сидів, – Понамка показала на кілька недопалків у піску. Я підняв один, роздивився.

      – Не дуже свіжі.

      – Ну, мабуть, два тижні тому залишені, коли ті клоуни припливали, – кивнула Понамка.

      – Може, і зараз хтось прийде? – злякався я.

      – Може. Давай вище сядемо.

      Ми піднялися вище, сіли так,