Химери Дикого поля. Владислав Івченко

невдоволено спитав той.

      – Не швиди, – строго сказала Понамка і відтіснила Бар-Кончалабу від льотчика. – І хто найняв тебе туди літати?

      – Та бандити якісь, – пілот скривився, мабуть, через не дуже приємні спогади.

      – Бандити? – ми з Понамкою здивувалися майже хором.

      – Так, спочатку прийшов просто дядя, домовився про політ. Я погодився. Роботи небагато, будь-який клієнт важливий. Тільки він сказав, що на ріку Снів. Я відмовився.

      – Чому?

      – Бо там небезпечно. Ніхто туди не полетить!

      – І що далі?

      – А далі приїхав Батон. Знаєте Батона? – ми з Понамкою кивнули, бо Батон був відомим у Оклункові кримінальним авторитетом, який просидів десять років у тюрмі за вбивство, пару років тому вийшов. Більшість його колег по 90-х були вже у могилі, все в місті тримали прокуратура та менти, Батон дуже хвоста не піднімав, потроху щось там заробляв і сидів тихо. Але в деяких колах зберігав певний вплив.

      – І що Батон?

      – А що, дробовик дістав, сказав, що дуже поважні люди з Москви просять і треба летіти, інакше він мене в Оклункові знайде і переламає руки-ноги. Адресу мою назвав. Він же на наркоті, від нього всього можна чекати. Ну я і полетів. Кілька ящиків вантажу і троє пасажирів, на вигляд братки. Летіти десь дві години, до оцих, з оселедцями і при шаблях. Там вантаж скинули, щось ще завантажили. Полетів назад.

      – А що за вантаж? – спитала Понамка.

      – Слухай, моя справа возити. Менше знаєш, краще спиш! – помітно занервував льотчик, з чого стало зрозуміло, що возив він щось не дуже законне.

      – І досі возиш?

      – Ні, кілька місяців тому щось трапилося. Ми в черговий раз полетіли, а там на злітній смузі колоди дерев’яні навалені і ті хлопці стріляти по нас почали. Довелося летіти назад.

      – А що трапилося?

      – Не знаю. Бандити дуже лаялися, погрожували тим пацанам з оселедцями розборками.

      – А тільки ти туди літав чи ще хтось?

      – Кілька разів бачив ще літаки. Теж «Ан-2», російські. Які злітали перед тим, як я підлітав.

      До льотчика підійшов один з мужиків, які вже залили паливо.

      – Готово.

      – Ну що, полетіли, – сказав пілот.

      – Вибачте, а у вас парашут є? – спитав Бар-Кончалаба. Він помітно нервував, аж спітнів.

      – Не хвилюйтеся, літак відремонтований, ресурсу ще набагато вистачить, то не впадемо, – спробував заспокоїти пілот.

      – Та я не про те. Просто висоти боюся, – скривився письменник. – Дайте, будь-ласка, парашут, мені з ним спокійніше буде.

      – Ну, добре. Васильович, дай парашут! – наказав льотчик.

      Васильович приніс парашут і оцинковане відро.

      – Про всяк випадок, щоб потім з підлоги не прибирати, – пояснив Васильович.

      Ми зайшли до літака, там були не дуже зручні сидіння під стінками. Понамка одразу полізла у кабіну до льотчика. Той завів двигун. Літак весь здригнувся, у салоні почало трохи смердіти паливом.

      – Якщо буде кидати або вібрація, не хвилюйтеся. Техніка стара, але надійна! – крикнув нам пілот.

      Деякий