Химери Дикого поля. Владислав Івченко

під хмарами, – спробував пояснити я.

      – І оці хмари на багато кілометрів! Чи не дивно? І коли вони закінчуються, то ніякої річки вже немає! Куди вона могла подітися? Га? – нервово запитав мене клієнт. Я сам узявся за мишку, водив курсором у всі боки. Таки мусив погодитися, що річка з-під хмар так і не з’явилася в жодному напрямку.

      – Дивно, – кивнув я. Ця справа починала мені не подобатися, але я знав, що якщо Понамка захопилася нею, то ми будемо її розслідувати і немає на те ради.

      Прийняв гроші, ми підписали типовий договір про виконання послуг.

      – Я завтра буду увесь день на зв’язку. Якщо хоча б щось дізнаєтесь, то телефонуйте, – попросив клієнт.

      – Обов’язково, – пообіцяв я.

      Тільки він поїхав, як зателефонувала Понамка.

      – Красю, ти чув щось про Владюшу Бар-Кончалабу? – спитала вона.

      – Ні, а хто це?

      – Дізнайся про нього побільше, він може дещо знати про тих хлопців з шаблями.

      – Добре, – я не розповів про нову інформацію від клієнта, бо не дуже довіряв телефонам, які могли слухати спецслужби.

      Почав шукати інформацію про Бар-Кончалабу. Посміхався, що бувають прізвища ще дивніші, аніж у мене. Зробив невеличке досьє на цього Владюшу, зберіг його у теці по справі. Завжди намагався все документувати. Це допомагало і при розслідуванні, і коли здавали клієнту акт виконаних робіт. Тоді видно було, що ми відпрацювали свої тисячі.

      Невдовзі прибігла Понамка, попросила чаю.

      – У тій кав’ярні біля УВС такі смачні тістечка! Я з’їла два й одне поцупила у Сєні! – реготала Понамка. Тут вже і я здивувався, куди в неї лізе. Але цікавило мене інше.

      – Він щось розповів про викрадачів?

      – Дещо. У ментів наказ не чіпати цих пацанів.

      – Чий наказ?

      – З Києва. Начебто років десять тому були неприємності, тих хлопців з шаблями зупинив пост ДАІ, почали вимагати хабаря, і даїшників порубали, наче капусту.

      – Порубали?

      – Порубали. Шаблями позтинали голови. Звісно, що скандал, операція «Перехоплення», пацанів затримали, коли вони їхали до якоїсь пристані, оточили, запропонували здатися. А пацани кинулися з шаблями в атаку. Поклали ще чотирьох ментів, поки їх перестріляли. Скандал тоді зам’яли, а пізніше вийшов наказ не чіпати хлопців з оселедцями. Тим більше, що вони рідко коли тут з’являються і далі Оклункова не їдуть, а здебільшого їх бачать у районах біля ріки Снів.

      – І хто вони такі?

      – Невідомо. Але Сєня сказав, що про них може знати один київський хрін, оцей Бар-Кончалаба. Ти дізнався про нього?

      – Так, він письменник із Києва, пише книжки про чудовиськ.

      – Про чудовиськ? – Понамка зареготала. – Казки, чи що?

      – Та ні, наче не казки.

      – Пробий його адресу, телефон, треба з’їздити, поспілкуватися з ним.

      – З’їздимо, але спочатку треба навідатися на пристань, – я переповів Понамці інформацію від клієнта. Вона зраділа.

      – О, на стрільця і звір біжить! Поїдемо, подивимося, що за хлопці!

      – Понамко, вони