Здіймання. Саксайуаман. Осколок вічності. Олександр Зубков

яка обіцяла гострі відчуття і непоганий заробіток.

      «На рахунок того, що мені вистачить однієї людини, це я погарячкував, – розмірковував Матвій, закинувши за голову руки. – Як би не довелося пошкодувати потім. Хто знає, які таємниці зберігає ця небачена земля? До того ж доведеться мати справу з людьми, які перебувають далеко за межами цивілізації. Але найголовніше, у Лінди буде своя робота, у мене – своя. Вона буде досить часто залишатися на самоті, а ризикувати її життям я ні в якому разі не збираюся. А якщо так, то потрібен ще один чоловік. Я одинак, і помічник може лише перешкодити мені, а ось Лінді вкрай необхідно мати асистента, який, окрім всього, зможе забезпечити її безпеку».

      Прийнявши таке рішення, Матвій трохи заспокоївся, але заснути все одно не виходило. Його розумова діяльність й грайлива фантазія розкручувалися і росли в геометричній прогресії. Він подумки перенісся в місце, де знаходилися вцілілі залишки стародавніх будівель. Серед незайманих тропічних лісів, яких ще не торкалася людина, розташувалися величезні цільні кам'яні блоки, які тонули у пагонах витких рослин. Матвій блукав по стежці, що обвивала весь комплекс будівель і поступово вела його в глибину джунглів. Дзвінкі трелі птахів звучали настільки реалістично, що Матвій втратив грань між фантазією та реальністю. Тепер його увага повністю зосереджувалася на нових відчуттях, і вони були воістину дивовижними. Окрім пташиного гомону навколишній простір насичувався шелестінням листя, коли його дбайливо торкалися пориви вітру. У ці моменти затихав і крик мавп, і віддалений рев диких звірів, нібито й вони насолоджувалися цією милозвучною мелодією джунглів. А між тим, приємна прохолодь лісу манила все далі й далі ледве помітною стежкою. Без будь-якого відчуття страху Матвій заглиблювався в гущавину, насолоджуючись мальовничими пейзажами, які знов і знов відкривали для нього свою вроду, яка невпинно милувала зір. Величезні вікові дерева, що розташувалися по обидва боки стежки, спрямовували свої верхівки прямісінько до хмар, які приймали їх до себе й огортали непроглядним полотном. Однак це не завадило вечірньому сонечку пробиватися крізь листя, створюючи ступеневу ілюзорність навколишнього простору. Здавалося, що вся ця пишність – один цілісний організм, а всі дерева, тварини та комахи – лише його складові частини.

      Поступово стежка привела його до дзюркотливої річеньки, і шум води злився воєдино зі співом птахів, шелестінням листя, скрекотом комах і ледь чутним ревом звірів. Це заворожувало. Це було солодше найсильніших відчуттів, які Матвій відчував в реальному житті. Здавалося, він не йшов, а ніби на крилах ширяв над цією величчю джунглів. Відчуття неймовірної легкості тіла можливо було порівняти зі станом невагомості, яке Матвію доводилося відчувати раніше за службовим обов'язком.

      Трохи озирнувшись, він став помічати, що вічнозелені рослини огортають собою величні стародавні споруди, а соковиті плоди цих рослин нависають майже над землею. Їх налитий сонцем стиглий вид, так і вабив покуштувати ці дивовижні екзотичні плоди, але в цьому