Здіймання. Саксайуаман. Осколок вічності. Олександр Зубков

я.

      Через деякий час я зрозумів, на яку їжу відбувається реакція, і елементарно виключив її зі свого раціону. Таких продуктів виявилося чимало, і було дуже складно відмовитися від них, але, згадуючи про страшні моменти, я не вагався жодної секунди. Стало трохи легше, але від сезонної алергії не рятували ніякі ліки. Я витрачав на них величезні гроші. На деякий час це полегшувало симптоми, але наступного дня все доводилося повторювати спочатку. Кожне літо, яке я так люблю, було для мене втрачено. Коли починалося цвітіння трав, я відчував таку задуху, що рятували лише гарячі хлористі ін’єкції. Це було насправді жахливо. Я так боявся настання сезону алергії, що став замислюватися про переїзд куди-небудь на Північ. Туди, де не цвітуть трави. Але здійснити цей задум для мене було вкрай складно.

      Так я жив до тридцяти років, а потім замислився. Невже все своє життя я зобов'язаний приймати ліки? Невже я більше ніколи не поласую тими продуктами, які так люблю, і кожного року буду боятися настання літа? Я не хотів миритися з цим, тому почав шукати альтернативні варіанти лікування. І цей варіант прийшов. Я не пам'ятаю, як і коли, але він прийшов сам по собі. На диво, їм виявилося саме харчування, і я став вегетаріанцем. Після досить тривалого утримання від м'яса я почав практикувати голодування і намагався вживати в їжу переважно сирі рослинні продукти. Результати були просто приголомшливі. Можливо, це був мій відчайдушний настрій, можливо, моя щира віра, але хвороба відступила. Я в прямому сенсі блукав заростями амброзії й не переставав дивуватися безмежним можливостям людини. Але це ще не все.

      Коли я достатньо очистив своє тіло, то почав бачити настільки яскраві сни, що, прокидаючись, не відчував межі між ними та реальністю. Потім стало ще цікавіше. Коли я бачив черговий сон, то міг свідомо ним керувати. Тепер, в тому світі, кордони існували тільки в моїй голові, і коли я це зрозумів, то став здійснювати просто неймовірні речі, і відчуття від цих переживань були значно сильніші, ніж від самих сильних переживань фізичного світу. Потім, набравшись досвіду, я став відчувати відразу два світи одночасно. Дивлячись сон, я міг спокійно розплющити очі й опинитися в спальні на ліжку. Після цього заплющував їх і знов переносив свідомість у своє сновидіння. Повірте, це приголомшливо.

      Ось після цього я вирішив поділитися своїм незвичайним досвідом, і, як інсайт, прийшла ідея написання роману. Читайте, розмірковуйте, експериментуйте. Кордонів не існує, тепер я це знаю напевно.

З повагою, Олександр Зубков

      1

      Матвій стояв біля вікна і слухав дощ. Він полюбляв шум дощу. Коли краплі розбивалися об підвіконня, він, здавалося, помічав найдрібніші деталі їх витонченої краси. У такі моменти Матвій починав мріяти про камін. Про свій камін.

      «Що може бути краще за шум дощу, – думав він. – Тільки потріскування дров. Хоча ні. Потріскування дров і шум води в будь-якому її прояві стоять на одному й тому ж місці. Не може бути одне краще за інше. Вода пробуджує одні емоції, вогонь – інші, шелестіння листя від подиху вітру – треті…»

      Перемістивши погляд з машин, які вже поглинали сутінки, на підвіконня, він зосередив увагу на краплях, які, стикаючись з твердою поверхнею, розбивалися на більш дрібні.

      «Цікаво, – промайнула раптово думка, – якщо крапля зберігає в собі величезну інформацію, то її мала частина зберігає стільки ж або менше? І чи може одна єдина крапля нести в собі всю інформацію про світовий океан. Раптом, в ній закодовано все, що коли-небудь відбувалося в водному просторі? Цікаво, чи проводив хтось дослідження, щоб це з'ясувати? Якщо прийняти за віру те, що в кожного з нас закладена Божа іскра, то чому одна єдина крапля не може нести всю інформацію, яку зберігає океан?»

      Матвій провів пальцем по шибці, йдучи по сліду води, що повільно стікала на підвіконня.

      «Так… якщо довго думати про це, можна і в клініку потрапити для душевнохворих», – промайнуло в його голові, а на обличчі з'явилася легка посмішка.

      Із задуми його вивів телефонний дзвінок.

      – Чомусь хотів почути саме тебе, – повідомив Матвій замість привітання.

      – Привіт, друже! Радий, що мої дзвінки ти сприймаєш саме таким чином, – затараторив бадьорий голос на іншому кінці дроту. – Хоча, нічого дивного. Зазвичай я приношу з собою добрі новини.

      – Це вірно, – погодився Матвій.

      – Гаразд, – вимовив Андрій. – Давай ближче до справи. Боюся напустити на себе важність, але до моєї контори звернувся лорд Гамільтон. Лорд! Ти уявляєш!

      – Як на мене, таких клієнтів у тебе ще не було, – підхопив ентузіазм друга Матвій.

      – Згоден. Було багато. Але лорд!.. Безумовно ні.

      – Лорд так лорд, – вже спокійніше мовив Матвій. – Що ж його цікавить?

      – Сказав, що хоче обговорити це в особистій бесіді.

      – Де обговорити? В Лондоні? – здивувався Матвій.

      – Навіщо в Лондоні? Він тут, приїхав до міста, і чекає на зустріч у будь-який зручний для нас час, – урочисто резюмував Андрій.

      Матвій відійшов від вікна і сів у крісло.

      – Так вже й