Здіймання. Саксайуаман. Осколок вічності. Олександр Зубков

картинки, які відкривалися йому у сновидіннях і невпинно розбурхували розум. Безкраї ліси з віковими деревами огортали й манили пройтися їх загадковими стежками. Трелі невідомих птахів, крики мавп і шелестіння листя чулися настільки чітко, що Матвій насилу вірив в ілюзорність цих звукових сплетінь. Такі почуття він відчував лише тоді, коли чув легкий шум води або потріскування палких дров. Ось чому він не втрачав можливості насолодитися такими простими й водночас такими приємними звуками. У ці чудові моменти підключення до подвійної реальності, його манила туди невідома сила, і понад усе він хотів опинитися в цьому таємничому місці.

      Матвій трохи відійшов від вікна – і, як тільки перестав чути шум дощу, все припинилося. Піддавшись пориву, він знову кинувся до вікна, але, поглянувши на годинник, зупинився.

      Час квапив і змушував поспішати, тому Матвій попрямував у душ, водночас обмірковуючи, що доречно вдягти на зустріч із титулованою особою. Стоячи біля відчиненої шафи, він швидким поглядом оглянув свій гардероб і, недовго думаючи, вибрав темні штани класичного крою і темно-фіолетову сорочку із запонками, залишивши без уваги піджак і краватку.

      «Начебто й неофіційно, – думав він, роздивляючись себе в дзеркалі, – але і не повсякденно».

      Поглянувши на годинник, Матвій поклав до кишені трохи грошей і вийшов з квартири. Минуло трохи більше за годину, але Андрія ще не було. Дощ ледве накрапував, і це дарувало справжню насолоду, але від крапель намокала сорочка, а Матвій не хотів постати в неохайному вигляді на важливій зустрічі. Втім, заходити назад не довелося, тому що знайома машина з'явилася на дворі.

      – Доброго вечора, пане, – привітав друга Андрій, відкриваючи йому дверцята, перекинувшись через сусіднє сидіння. – Вибач, трохи затримався. Заскочив у магазин одягнутися.

      – У мене все простіше з цим, – сідаючи в машину й оглядаючи приятеля, відповів Матвій. – Невже щось купив? Начебто все твоє. Новенького нічого не бачу.

      – Як це не бачиш?! В мене ж нова краватка, – і на доказ цього, Андрій простягнув йому кінчик краватки, яка нібито злилась з кольором темної сорочки.

      Матвій посміхнувся.

      – Згоден, не багато, – підтвердив Андрій, – але цього цілком достатньо, щоб відчувати себе набагато впевненіше.

      – Є таке, але не суть. Розповідай, як він на тебе вийшов, – різко перевів тему бесіди Матвій. – Хотілося б бути підготовленим перед зустріччю. Гамільтон… Хто цей лорд такий? Скільки, судячи по голосу, йому років?

      – Ти знаєш, – чесно зізнався Андрій. – Я так здивувався, що залишив це без уваги.

      – А ось це даремно, любий друже. Ти ж знаєш, що в нашій справі важливі саме дрібниці. А це далеко не дрібниця. Перед виходом я швидко оглянув Інтернет, і в пошуковику виявив трьох лордів Гамільтонів. І це з урахуванням нестачі часу. Можливо, їх значно більше.

      – Цікаво, – зауважив Андрій. – Я думав, їх одиниці.

      – Я зовсім трохи знаю про спадкові титули, але схиляюся до думки, що ти маєш рацію. Швидше за все, це просто родичі. Ось і виходить, що вік не має особливого значення.