Платонічне кохання. Оксенія Бурлака

запитала я з цікавістю. Можливо, це було безтактно, але мені хотілося дізнатися про нього більше.

      – Ні, він ображений і сердитий. Я дам йому час охолонути, а потім знову спробую піти на контакт.

      – А що думає з цього приводу ваша дружина? Може, варто їй утрутитися, поговорити. Хлопчики зазвичай дослухаються до мам.

      – Ми з Оленою розлучилися, коли Платону виповнилося сімнадцять.

      – Чому?

      – Так іноді буває. Любов минає, втрачається зв’язок. Це відбувається поступово, непомітно, по міліметру, по ниточці обривається те, що раніше тримало. Сумно змиритися з цим. Але таке життя.

      – Як прикро!

      – Так, то було сумно, але зовсім не боляче. У безкінечних справах я навіть не помітив, як ми з дружиною опинилися на різних планетах і перестали розуміти одне одного.

      – Прикро усвідомлювати, що кохання не вічне.

      – Суспільство часто ідеалізує це почуття. А насправді кохання потребує багато уваги й праці.

      – Коли ви розлучилися, то відчули самотність?

      – Зовсім ні. Кохання помирає повільно, і зазвичай ти цього не помічаєш. Усвідомлення приходить у той момент, коли вже нічого не можна змінити чи повернути. Пам’ятаю той день, коли я побачив, що ми припинили торкатися одне одного. Ніжність і теплота потроху зникали, й одного разу ми просто почали спати в різних кімнатах. І так тривало, допоки Платон не закінчив школу. Тому можна сказати, що ми стали самотніми ще задовго до розлучення.

      – Можливо, я помиляюся, але здається, що безліч сімей живуть без кохання. Інколи я думаю, що мої батьки ніколи й не любили одне одного.

      – Звісно, можна так жити. Ми вже говорили про те, що завжди є вибір. Кожен сам для себе вирішує, як йому бути. Піти чи залишитися. Я вирішив піти, бо все те мене дуже пригнічувало.

      – А ваша дружина як усе сприйняла?

      – З роками вона дуже змінилася. Я перестав її впізнавати. Від молодої, ніжної дівчини нічого не залишилось. Гроші змінюють людей, часто в поганий бік. Вона не хотіла розлучення, адже звикла жити заможно і ні в чому собі не відмовляти. Заради цього вона була б згодна терпіти нашу нелюбов.

      – А може, вона любила, просто не показувала?

      – Не думаю. Коли все дійшло до крайньої точки, вона судилася зі мною за майно. Я задовольнив усі її забаганки і віддав усе, що вона вважала своїм. Коли я заробляв гроші, вона створювала затишок у домі, дбала про нашого сина. Був період, коли ми насправді були щасливими, і я з радістю віддав їй те, що вона заслужила. Олена була Платону і матір’ю, і батьком. А я в цей час громадив гроші. Знаю, вона теж розчарувалася в мені, перестала впізнавати і любити. Їй також було нелегко.

      – Ви б хотіли повернути час і все змінити?

      – Так, інколи я думаю про це, але, на жаль, змінити минуле неможливо. Все, що ми можемо, – пожинати плоди своїх учинків або бездіяльності.

      – А коли ви зрозуміли, що назад дороги немає?

      – Знаєш, коли сварок стає занадто багато, коли немає тем для розмов і все, що вас поєднує, – це діалоги з присмаком докорів, краще розлучитись, щоб не заважати жити одне одному. Інколи люди притягуються