Платонічне кохання. Оксенія Бурлака

давно помітила, що ви багато читаєте.

      – Так, це моє хобі. Деякі книги змінюють нас, відкривають зовсім інший світ, розширюють свідомість, світобачення, розвивають фантазію.

      – Я теж люблю читати.

      – Я помітив, – усміхаючись відповів Лев. Я збентежилась і засунула руки в кишені. – Змерзла?

      – Трохи. Вже пізно, час повертатися додому.

      – Куди тобі їхати? Я підвезу.

      – Це, певно, незручно. Не хвилюйтесь, я сама доберуся на метро, – я не знала, як реагувати на таку пропозицію, тому вирішила відмовитись, хоча дуже хотіла ще трохи побути з ним.

      – Не відмовляйся. У нас буде ще трохи часу, щоб поговорити.

      – Добре. Переконали, – всміхнулася, зашарівшись.

      Лев відчинив дверцята, і я сіла у величезну чорну машину. Здається, то був «джип». У салоні пахло шкірою і ще чимось приємним. Я вперше їхала в такому розкішному автомобілі й не могла повірити, що все це відбувається зі мною в реальності, а не уві сні. Мені було тепло і затишно. За вікнами горіли яскраві вогні. Вечірнє місто було красивим, якимось святковим. Я насолоджувалася моментом, на душі було так добре і спокійно.

      Якби моя мама дізналася, що я сіла в чуже авто, вона надавала б мені по сраці. «Ніколи і нікому не довіряти», – ось її девіз. Ще з дитинства мама лякала мене байками про злочинців, маніяків, про яких розповідали в новинах. Якщо вірити телевізору, то складається враження, що наш світ – це збіговисько поганців, які тільки й чекають, коли ти залишишся наодинці, щоби пристукнути тебе у темному куточку. Коли вже почнуть передавати позитивні новини, розповідати історії з хепі ендом?

      – Про що думаєш? – Лев із цікавістю зазирнув у мої очі.

      – Про те, чому я не люблю дивитись телевізор і віддаю перевагу книгам.

      – І чому ж?

      – Бо по телевізору завжди транслюють лиш погані новини. Люди стають наляканими й депресивними.

      – Так і є. То які книжки любиш читати?

      – Різні. У мене немає улюбленого жанру. Якщо історія зачепила, то я не можу зупинитися, поки не дочитаю. Бувають круті детективи, ще подобаються історії з любовною лінією.

      – Що зараз читаєш?

      – Проблема в тому, що мені треба встигати читати за університетською програмою, а також знаходити час на власні уподобання. Вчора, наприклад, дочитала «Кульбабове вино».

      – Чудова книжка. Впевнений, що сподобалась.

      – Звісно, це дивовижна історія. Я пережила з героями усі їхні пригоди. Сюжет дуже динамічний і заряджаючий. Моє дитинство було інакшим. Я допомагала батькам поратись по господарству. На ігри та пригоди не було часу, та й гратися не було з ким.

      – Я теж виріс у селі, тож розумію, про що ти.

      – Правда?

      – Так. Мене виховували мама і бабуся. Тата ніколи не бачив.

      – То ви приїхали в місто з села? Самі, без допомоги, досягли таких успіхів? Неймовірно.

      – Я просто завжди покладався лише на себе і багато працював.

      – Так, я теж звикла покладатися лише на себе.