Платонічне кохання. Оксенія Бурлака

Це просто шок.

      – Це добре. Значить, я досить вправно маскуюсь.

      – Однозначно. І багато у вас таких закладів?

      – Чотири.

      – І в кожному ви з’являєтеся раз на тиждень?

      – Ні. Намагаюся навідуватися раз на місяць.

      – А чому ж у нас буваєте так часто? – з наївною цікавістю запитала я.

      – Річ у тім, що я живу неподалік. Але головною причиною є той факт, що це моє перше дітище. Саме з цього ресторану розпочалася моя кар’єра підприємця і бізнесмена. Я вклав у цей ресторанчик усю душу.

      – Так цікаво!

      – Я готовий годинами розповідати про те, як пішов на ризик, позичив грошей і разом із другом відкрив затишний заклад у самому центрі столиці. Ми могли прогоріти. Але коли ти молодий і сповнений надій, усе виходить. Головне – вірити в себе і свою ідею. Ну і звісно, не покладаючи рук працювати.

      – Скільки ж вам було років?

      – Двадцять п’ять. Відтоді минуло вже більш ніж двадцять років. Ми кілька разів проводили ребрендинг, нещодавно зробили ремонт, оновили приміщення, щоб гостям було максимально затишно і комфортно.

      – Думаю, так і є. Відвідувачі обожнюють нашу атмосферу і смачні страви. Шеф-кухар – просто геній.

      – Так, Микола молодець, старається. Знайшов його випадково і дуже цьому радий. Те, що він витворює з продуктів, – справді талановито.

      Задзвенів пронизливий дзвоник, і люди неспішно почали повертатися до зали.

      – Скоро почнеться другий акт, ходімо, – запропонував Лев, і ми повернулися в партер.

      Вистава пролетіла немов на одному диханні. Я була під враженням від усього, що відбувалось на сцені. Мене вразив сюжет, гра акторів, ідея, музичне оформлення. Усе гармонійно поєдналося. Перший акт був більш веселий, енергійний, романтичний, а другий приголомшив драматизмом. Деякі моменти були настільки емоційно гострими, що в горлі відчувався гіркий клубок і хотілося плакати. Емоції накривали мене хвилями, у серці перекликалися емоції розпачу і співчуття до долі головної героїні.

      Після закінчення вистави ми покинули зал мовчки. І лише через декілька хвилин Лев запитав мене:

      – Вам сподобалось?

      – Так, дуже… Ледве втрималась, щоб не розридатися на фінальній сцені.

      – Чого ж не розридались? – він уважно вдивлявся в моє обличчя.

      – Було соромно, що це побачать інші.

      – Ніколи не стримуйте себе. Байдуже, що подумають інші, – махнув рукою. – То дрібниці. Головне – це почуття. Їх треба проявляти, а не стримувати, ковтати, камуфлювати. Це шкодить здоров’ю.

      – Серйозно?

      – Звісно. Обрáзи, невиплакані сльози, негатив, жаль – усе це застоюється в тілі та перетворюється на хвороби.

      – Я ніколи не думала про це. Мене з дитинства вчили, що плакати на людях соромно, некрасиво, некультурно.

      У відповідь Лев усміхнувся і на секунду стиснув мою долоню.

      – Сльози говорять про те, що людина жива, чуттєва, добра і вміє співпереживати.

      – Так, але сльози також говорять про слабкість.

      – У