Фауст. Иоганн Вольфганг фон Гёте

в цім затхлім світі душить?

      Чи ж тут знайду, чого шукав?

      Пощо мені у сотнях книг читати,

      Що рід людський завжди і скрізь страждав,

      А хто-не-хто і щастя міг зазнати?

      Чом вищиривсь ти, черепе пустий?

      Твій мозок, як і мій, колись серед туману

      Шукав ясного дня, й блукав у тьмі густій,

      До правди рвавсь, і потрапляв в оману.

      Стоять, мене на глузи беручи,

      Вали, зубці, колеса, кулі…

      Біля дверей б'ючись, я мав вас за ключі, —

      Та ви мені замка не відімкнули…

      Бо, повна тайн і білим днем,

      Природа не відслонить запинала,

      І що вона тобі від духу заховала,

      Того не витягнеш гвинтом і важелем.

      Ось інструмент ще батьківського вжитку,

      До нього я ні разу не торкавсь;

      Ось блок уже здавен дармує без пожитку,

      Від каганця весь сажею узявсь.

      Ой, краще б я малий цей спадок згайнував,

      Аніж тепер під ним, згинаючись, впрівати!

      Що від батьків у спадок ти дістав,

      Тим користуйсь, щоб дійсно посідати.

      Що без пожитку нам – то тягар зайвих справ,

      А користь вся у тім, що хвиля може дати.

      Та що там із кутка так вабить, ловить очі?

      Чи в пляшечці тій криється магніт?

      Ясніє любо так, мов в лісі серед ночі

      Проміння місячне, пробивши хащу віт.

      Привіт тобі, фіале мій єдиний,

      Утілення умілости людини,

      Побожно я на стіл тебе здійму.

      Вмістилище лагідних струй дрімотних,

      Виталище витворних сил мертвотних,

      Вслужи як слід господарю свойму.

      Дивлюсь на тебе – і страждання глухне,

      Візьмусь за тебе – поривання вщухне,

      Вгамується в душі бажань прибій;

      До ніг мені безкрає, світле море

      Простелеться, мов дзеркало, прозоре,

      І вдалині засяє день новий.

      Ось близиться вогненна колісниця

      На легких крилах! Вже готовий я

      Новим шляхом в ефірний безмір звиться

      До вищих сфер, де чистий чин сія.

      Божиста розкіш, вічне раювання!

      Чи ж варт його така гробача слизь?

      Так, від земного сонця без вагання,

      Без жалкування відвернись!..

      Дерзни вступити самохіть до брами,

      Якої всяк уникнути б волів;

      Ти мусиш зараз довести ділами,

      Що честь людей – не менш, як міць богів;

      Перед хмурнúм проваллям не дрижати,

      Що в нім фантазія до мук нас прирекла,

      До того входу прямувати,

      Що поза ним пекельний вир пала;

      На крок рішучий мужности здобутись,

      Хоч би й судилося в ніщо там обернутись.

      Іди ж сюди, мій кубку кришталевий;

      Залежався ти в цьому футляреві,

      Давно вже я про тебе й не гадав!

      Ти вигравав ще на дідівських святах

      І звеселяв гостей понуркуватих,

      Коли між них ти за столом кружляв.

      Твій штучний карб аж очі в себе брав:

      Усі той карб у віршах толкували,

      А потім враз свій трунок випивали, —

      Я